Герб Чину
ЧСВВ Провінція
Найсвятішого
Спасителя
в Україні

Святі і блаженні

Найперше, це сам св. Василій Великий, а на теренах наших земель – св. священномученик Йосафат Іван Кунцевич (†1623); блаженні священномученики Йосафат Коциловський (†1947), єпископ Перемишльський, та Павло Ґойдич (†1960), єпископ Пряшівський; блаженні Дрогобицькі преподобномученики: Северіян Бараник (†1941), Яким Сеньківський (†1941) та Віталій Байрак (†1946).

Реалізація дару любові в житті Св. Василія Великого.

В нашому східному обряді торжественно обходимо потрійний празник принесення на восьмий день Ісуса до Храму, Новий Рік, і пам'ять Св. Василія Великого єпископа Кесарії Кападокійської.

Св. Василій Великий

Людина, а передусім свята людина, якій історія дала ім'я Великий, зберігає в неперервно свою актуальність, а зокрема коли йдеться про ті великі справи й ідеї, яким вона посвятила все своє життя. Великі історичні люди стають за життя, а головно по смерті громадянами світу. Тому і св. Василій якому історія дала ім'я Великий, є просто громадянином людства і без уваги на кордони. Святі люди належать до духовного пантеону, будучи світилами духа перших героїчних століть християнства. Мученики, преподобні, святителі, які поширили, оборонили і передали християнську віру майбутнім поколінням. До таких людей належить св. Василій, великий Чернець і славний Архиєпископ Кесаріі Кападокійської в Малій Азії (329-379).

За свого життя святий Василій був у центрі уваги своїх сучасників. Таку ж увагу він мав і по своїй святій смерті. І в наші часи увага до св. Василія не то що не зменшується, але й збільшується, з поглибленням студій над його спадщиною як церковною так і духовною. Зокрема тепер збільшився інтерес до його соціальної та чернечої ідеї спільнотового Богопосвятного життя. Його постать захоплювала і захоплює уми і душі. Тут справджується слова псалмопівця: "Пам'ять праведного буде вічна, лихої слави він не лякається".

Св. Василій Великий в цілій Христовій Церкві є великим світилом Богопосвятного життя. Є Отцем Церкви і ревним проповідником Слова Господнього. Отцями Церкви називаємо тих святих, які на протязі перших віків силою своєї Віри і багатством своїх наук несли світло Христової Правди і дух живої віри і любові до Бога, Церкви і Люду Божого. Сьогодні Церква черпає з їх цінних повчань духовну поживу і ставить їх до наслідування у витривалості в Св. Вірі, й вірності у службі Церкві Христовій.

В стихирах наших східних богослужінь Василій названий:" Великим світлом, світлом побожності, світилом Церкви і народу". Дійсно Василій є тим світилом, бо через вірність і витривалість у виконанні Волі Божої в дорозі свого чернечого і священичого покликання, а також знанням науки і мудрість духу, освітив Церкву і надалі освічує у часах сьогоднішніх.

Першою і найбільшою наукою святих є їх приклад життя. Василій народився в родинні святих. Змалку від своїх батьків, та своєї бабці Макрини зачерпнув цінні зернятка правд Святого Письма. В юнацьких роках скористав з славних студій і здобув чудові науки від найбільш поважних і славних професорів Константинополя і Атен. Від часу, коли Василій зумів особисто зустрітися з Христом у своєму серці, розпочав робити свої життєві кроки в спосіб повний і впевнений. Під кінець свого життя Василій згадує про це час свого навернення, внутрішню зміну, що її спричинили перестороги Макрини, і як каже його брат Григорій, сталось це "з неймовірною скорістю". Він сам це оповів в однім із своїм листів: "Прогайнувавши чимало часу на марнощах і зуживши надаремно чи не цілу молодість, щоб довгим, а марним трудом добути знання мудрости судженої Богом, я проснувся на кінець немов з глибокою сну; і спостеріг дивне світло євангельської чесноти; я пізнав безвартісність і порожнечу мудрости князів цього світу, що проминають і гинуть. Я оплакував із невисказаним болем нужденне життя, що я його вів аж досі. В тім стані я бажав провідника, що провадив б мене і повчив про основи побожности. Найбільшим моїм старанням було трудитися над поправою свого життя, що їх звихнуло довге перебування з злими. Отже я читав Євангелію і завважив, що нема відповіднішого орудника, щоб дійти до досконалості, як продати своє майно, розділити його між наших убогих братів, позбутися всіх журб цього життя так, щоб душа не далася замішати жадним прив'язанням до дочасних дібр". За всякою імовірністю щойно тоді Василій охрестився, і розпочинає нове життя в дусі покаяння й щирої любові до Христа, церкви і народу.

Вступивши на шлях духовного життя Василій співпрацюючи з Божою Ласкою зростає в чеснотах, плекає молитву, роздумує над Святим Письмом, студіює навчання Святих Отців, і з любов'ю дається на службу своїм ближнім. З причини зла і гріха, яким жив люд Божий у цьому часі Василій будучи монахом, єпископом не згоджувався, але сміливо висвітлював зло гріха в народі, та ясно показуючи причини гріха, з любов'ю допомагав народу долати зло і як добрий пастир своїх овець, відшукував загублених овець, а знайшовши їх огортав їх своєю любов'ю серця і мудрістю слова, скеровував в такий спосіб до Христа - вічнопливучого джерела миру, любові і спокою. Так працюючи Василій цілопально посвячував себе в службі Церви і народу. В дальшій своїй діяльності ми бачимо Василія в образі ревного душпастира Люду Божого. Він ділиться з народом своїм даром мудрості у формах укладання молитов і Літургії, в проповіданню навчань і писанню духовних повчань. Відвідує чернечі спільноти і ділиться з ними своїми духовними дарами. Піклується хворими і опущеними. Боронить Церкву від фальшивих єретичних навчань. Стоїть на сторожі Правд Божих. В усьому цьому супроводить Василію його велика любов до Бога і ближнього. Любов до Бога виражалась в Його житті постійною пам'яттю на Божу присутність. Всі його заняття виходили від Бога і прямували до Бога. В житті не шукав свого, а лише Христа і Його слави. В терпіннях не падав духом, а кріпився надією вічного добра, до якого всім серцем линув. Вмирав для себе, служив ближнім. Терпів з терплячими, радів успіхами ближніх, поширював добро, а так вмираючи для себе – віднаходив себе й зростав у любові Христа до вічного життя.

Святий Григорій з Назіянзу у своєму творі "На похвалу Василію" згадує, що Василій чував і боронив свободу Церкви. Як правдивий єпископ не вагався протиставитися владі, щоб оборонити свого права і права народу, до свободи релігії і до послуху Євангелії. Темницею Василієвого успіху в проповідуванню Слова Божого, була його простота, ясність думок, власний приклад і дар священьства. З великою суворістю виступав Василій проти єресей, а особливо проти байдужості християн, щодо їх способу життя. Його проповідь будила неспокій, а одночас побуджувала до навернення до зміни способу думання і діяння. В своїх навчаннях Василій закликликає до прийняття Слова Божого з повагою і застановою, а прийнявши його закликав реалізувати його в конкретному часі чинною любов'ю до Бога і ближніх.

Згідно Слова Христового: "По вашій взаємній любові пізнають що ви мої учні". Ознакою доброго християнина є служіння в любові. Любов до ближнього має своє джерело в любові до Бога. За навчанням Василія, любов до Бога є першою заповіддю і щоб її заховати домагається збереження неустанної пам'яті на Божу присутність. Любов до Бога зроджує правдиву любов до ближнього. Ознакою любові ближнього є прощення нашим винуватцям. Не шукання свого добра ,а добра того кого любиться. Так Василій навчаючи дав свідоцтво Любові не тільки словами, але й великими ділами милосердя. Фактом цієї любові є збудоване ним містечко під назвою "Василіяда". Це містечко в історії стало автентичним свідченням євангельського знаряддя любові і милосердя.

Любов до Христа і Його Євангелії, була даром ласки для Василія в праці над єдністю народу. Василій з великою витривалістю, і з глибокою довірою старався єднати. Робив це з повною посвятою. Своїм словом і ділом давав приклад любові і терпеливості і взаємопрощення. Навчав, що всякий поділ бере початок в серці людини. Одинокою дорогою повернення до єдності говорить Василій це Метаноя, нове навернення до Христа і Його слів.

У виконуванні своєї багатолітньої служби Церкві і Народу, Василій до кінця своїх днів пильно зберігав все чого навчав. Був проповідником Слова Божого, апостолом і учнем Христа. Вірним господарем тайн Божих і поширителем Царства Небесного. Образом і законом побожності, оком в тілі Церкви Христової. Добрим пастирем Христового стада і духовним лікарем з великим почуттям серця. Духовним батьком своїх вірних і будівничим Божого храму (Мор. Пр. 80). В такій то не легкій мозольній праці в службі Народу Божого і Церкви, Василій посвятив все своє життя. Віддав себе вповні в любові до Бога і ближніх. Зумів відповісти на своє покликання і знаки часу. Став для майбутніх поколінь ясним світилом живої віри, надії і любові. Зуміймо і ми за Божою Благодаттю і прикладом Св. Василія відповісти на наші покликання і знаки часу живою Вірою і Любов'ю до Господа Бога і Його Церкви. Зробімо крок до Христа, відкриймо наші серця на Його Ласку й ступімо на шлях покаяння, взаємопрощення і добрих діл. Нехай Новий 2003 Рік Божий принесе нам усім духовне відродження нашого народу, нашої віри і любові до Христа і Церкви, в наших Серцях, в наших родинах і нашій Богом благословенній Україні.

Щоб усі були одно!

"Ось що вам заповідаю, щоб ви любили один одного" (Ів. 15, 16-17).
"Величаємо тебе, священомученику Йосафате, і вшановуємо славні твої страждання, що їх ти витерпів за з'єднання".

В нашій Церкві 25 листопада, торжественно святкуємо пам'ять священомученика Йосафата. Ким був святий Йосафат, що продовж чотирьох століть, пам'ять праведника не завмерла, але прославилась великим почитанням у цілій Христовій Церкві. В церковних літургійних стихирах під час вечірньої і утрені у неділю всіх святих співаємо: "Святих на землі прославив Господь, бо на своє тіло вони прийняли Його рани, і страждання, світло прикрасившись Божественними красотами, тому оспівуймо їх, як нев'янучі квіти, як немеркнучі зірки Церкви, як добровільні жертвоприноси. Нехай будуть прославлені мученики, що по цілому світі однодушно і хоробро страждали, вони світлістю чеснот уподібнили землю до неба, наслідуючи смерть Христову. Вони пішли впевненим шляхом безсмертності, очистивши людські пристрасті діючою силою благодаті". В сьогоднішньому дні Церква закликає в стихирах Богослужінь такими словами:" Прийдіть всі й побожними піснями звеличмо духовно пам'ять священомученика Йосафата, бо він усував тернину розбрату й насаджував у душах спасенні навчання багаті на плоди святості". Такими літургійними піснями Церква прославляє нашого брата з крові і кості священомученика Йосафата, що виконав волю Божу і осягнув святість. Пригляньмось ближче особі нашого українського святого.

У 1580 р. у Володимирі на Волині в родині міського радника народився Іван Кунцевич. З дитинства відзначався великими розумовими здібностями і надзвичайною релігійністю, про це свідчить його молитва у стіп розп'ятого Христа у Володимирі, де він отримав з боку розп'ятого Ісуса іскру Божої любові. Час в якому проживав Іван, був часом роздору і глибокого духовного занепаду. Молодий 20-ти літній юнак шукає правди серед розділеними і розсвареними між собою Церквами. Іван багато молиться, просить про ласку Божого світла, шукає істинної правди. У 1604р. Іван Кунцевич відповідає на Боже покликання і вступає до василіанського монастиря у Вільні. Там же, приймає монаше постриження і приймає нове ім'я Йосафат. В часі свого чернечого формування, відзначався великою строгістю аскетичного подвигу. Пильно віддавався молитві, постам і розважанням над Словом Божим. Тісно поєднував працю з молитвою і своїм прикладом давав живе свідоцтво любові до Бога і ближніх. В глибокому відреченні усього земного, св. Йосафат готував себе до майбутньої місії, пам'ятаючи на слова Христа: "Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід, й усе про що б ви тільки попросили в Отця в моє Ім'я, дав вам. Ось що вам заповідаю, щоб ви любили один одного" (Ів. 15, 16-17). Заклик Ісуса до Єдності і Любові, та сумна дійсність роздору і ненависті, глибоко лежали в його серці. В цьому наміренні Він проводить багато часу на молитві у стіп Євхаристійного Христа, накладає на себе покути і служить, в такий спосіб посвячує себе Христові в поширенні Божого Царства.

У 1609 р. чернець Йосафат приймає священичі свячення, а згодом за вісім років стає єпископом Полоцьким. Протягом усього монашого, священичого і єпископського життя відзначався надзвичайною апостоль?ською ревністю, покорою і ангельською чистотою. Св. Йосафат допомагав бідним, піклувався про хворих, відвідував родини, єднав розсварених, своїми навчаннями і сповідями здобував душі для неба і в такий спосіб вказував дорогу до Христа. В народі названо Св. Йосафата "Душехватом". Вороги з заздрості і ненависті шукали нагоди, щоб вбити Його. На смерть не довелося довго чекати. Відчував це Св. Йосафат і свою останню ніч провів як Христос, в Оливнім городі на молитві. Над ранком вдарив церковний дзвін збігся підбурений натовп із залізними палицями та зброєю, зруйнували огорожу, вломились до палати, побили слуг. А була неділя. Йосафат молився утреню. Повернувшись із церкви, почав молитися, а потім вийшовши лагідно сказав до юрби: "Діти, чому б'єте моїх слуг? Якщо маєте щось проти мене, ось я!". І тут же сокира вбивць розрубала голову слуги Божого. На ще живого накинулась юрба, почала бити, копати, колоти, стріляти. Потім вороги почали рвати одяг, плювати, виривати волосся. Опісля, щоб затерти сліди, вкинули тіло мученика в річку Двину. Невдалось втопити тіло владики ворогам. Бог прославив свого слугу бо тіло Йосафата, виплило і випромінювало яскраве світло.

Дорогі у Христі, св. Йосафат подібно як Христос, як Апостоли, відважно прийняв мученицьку смерть. Йдучи за Христом, голосив правду Божу, а в кінці з великої любові до Бога і ближніх, за святу єдність і навернення грішників – віддав своє життя. Сьогодні св. Йосафат стає взірцем молитви й любові до Бога і ближніх. Йдучи за прикладом св. Йосафата, керуючись живою вірою і любов'ю, ми повинні призадуматись, яка є моя відповідь на Боже візвання у тому стані до якого Господь мене покликав. Скільки в моєму серці є любові до Бога і ближніх.

Дорогі у Христі, таємницею святості Йосафата, була жива віра і любов, яка через молитву прикрасилась плодами чеснот і добрих діл, а в кінці вінком мучеництва. Спробуймо розважити над Даром Любові, яка в нашому християнському житті займає основне місце в дорозі до неба.

Для кожної людини життя є одночасно і сценою, і дійсністю, і грою. Кожен день, кожна хвилина, кожна людина є нагодою до випробування прощення і любові. Цією нагодою є наша зустріч і спілкування з людиною в заповненому автобусі, на сходах, у бюро, у праці, всюди де приходиться нам зустрічатись з людьми. Наша любов - це відповідь Богові. Господь питатиме не про метрику хрещення, не про науковий диплом, але про любов, що зробили ми з любові і для любові. Можна остаточно роздати все, що маємо іншим для того, щоб їх позбутися. Можна жити, трудитись і все мати, але любові не мати. То означатиме, що у вічності ми нічого не матимемо "Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любові, я був би немов мідь бреняча, або кимвал звучний"(1 Кр. 13,1). Любові ніщо не замінить. Вона буде колись найважливішою перепусткою до неба. Але і тут, у житті, вона є перепусткою до людських сердець, до віднайдення довіри, любові, ввічливості, вдячності. Люди знають правдиву любов, не дадуть себе обманути, вони є вразливі й чутливі на любов. Відразу відрізняють фальшиву любов від правдивої. Любов завжди знаходить вихід з лабіринту людського життя. А коли в житті здаватиметься, що все втрачене і безнадійне, має тоді любов ще один могутній і успішний засіб - жертву, терпіння і посвяту.

У Старому Завіті читаємо, що пророк Єлисей ліг на померлого сина Сунамійки і оживив його власним віддихом, серцем. Людина може опиратися насиллю, не може лише опертися доброті, любові. Любов не потребує ні слів, ні сили, ні зброї.

Перед своєю смертю на хресті Господь наш Ісус Христос також переказав нам тайну єдності, любові, миру кожному з осібна і всім разом. Це тайна симфонії людських сердець - любов. Сьогодні вдивляючись в образ Христа і образ вірного "учня" Ісусового св. Йосафата обновімся у любові до Бога і ближніх. Застосуймо її для будови власного життя, життя наших ближніх, щоб було воно як найкращий звук і чудовий акорд на славу триєдиного Бога і мир людям доброї волі, акорд і звук такий, щоб пізнавали всі, що ми - учні Христові!

"Радісно відзначає Церква Славне твоє торжество священомученику Йосафате, і вірно тебе вшановує. Як добрий Пастир своїх овець не переставай її благословити, вчиняючи за всіх молитву". (Стихира Утрені)

Св. священномученик Йосафат Кунцевич, ЧСВВ

Святий Йосафат Кунцевич народився 1580 р. в міщанській родині у княжому місті Володимирі-Волинському, яке заснував славний київський князь Володимир Великий, хреститель Русі-України. Іван Кунцевич був охрещений у тутешній церкві св. Параскевії, так званої П'ятниці.

На нелегку, але благословенну дорогу святості праведний Йосафат Кунцевич ступив ще змалку. Коли він одного разу ревно молився перед Спасителевим Розп'яттям у церкві св. Параскеви, то несподівано в його невинне дитяче серце впала з Розп'яття божественна іскорка, розпаливши в ньому надовго палкий вогонь любові до Ісуса Христа, рідної Церкви та народу. Мабуть, тому св. Йосафат так рішуче прямував до святості, долаючи з Господньою допомогою всі перешкоди на своєму життєвому шляху, і зростав ласкою в Бога та людей.

Побожний та талановитий хлопець любив передусім молитву, бо в ній він мав можливість зближуватись зі своїм Творцем. Будучи сином купця і міського радника, який через свої справи й обов'язки мусів часто перебувати поза домом, молодий Іванко зростав більше під опікою матері. Головною рисою його життя ставало розуміння святої Церкви, відчування її потреб та посвята церковним справам.

Вірний Всевишньому, Іван Кунцевич вирішив за ласкою Св. Духа віддатися цілковито Творцеві – вступити до монастиря Пресвятої Тройці у Литві, що й зробив у 1604 р. До монастиря його прийняв сам митрополит Іпатій. За монашим звичаєм, під час облечин він обрав собі нове ім'я Йосафат. Як відомо, монаше життя у тому часі не було на високому рівні, тож молодому ченцеві довелося немало попрацювати, щоб оживити дух служіння Господеві. А починав насамперед із себе, чим освятив також інших. Черпав для цього сили з палких молитов до Небесного Oтця, виконував сумлінно особисті обов'язки і келія стала для нього немовби другою церквою. Побожне життя, тривалі молитви, велике умертвлення, ангельська чистота, монаша покора тощо – кожна набута чеснота впадала у вічі не лише близьким монахам, але й мирянам, які не жили поруч.

Благочестивому Йосафатові було на меті не тільки спасіння його власної душі, але і душ своїх ближніх, за котрих він молився, яких він навчав правд віри й жертвувався не шкодуючи анітрохи власних сил.

Велику частину життя Йосафата-ченця займала літургійна Богослужба, бо його духовність була здебільшого літургійною, відповідно до взірців Сходу. За свідченням сучасників, він знав східну Літургію в усіх її частинах напам'ять, з усіма її напівами та приписами. Отримавши дияконські свячення з рук митрополита, св. Йосафат не лише співав і прислуговував у церкві, але й виголошував духовно піднесені проповіді, про які ставало відомо довколишньому люду. Знаним є також те, що в 1607 р. до монастиря Пресвятої Тройці вступив Іван Велямин Рутський, обравши нове монаше ім'я Йосиф. У 1609 р. митрополит Потій висвячує Йосафата на священика.

Разом із Йосифом Велямином Рутським він навчає новиків засад чернечого життя та християнської досконалості. Під час їхньої інтенсивної діяльності відбулися релігійний, моральний та культурний підйоми. Вони спільними зусиллями продовжували працювати над відновою Василіянського Чину. Рутський вніс до Чину глибоку науку, обізнаність зі світом, відомості про аскетичне життя західних монахів тощо, а Йосафат же світив східним аскетизмом, прив'язанням до свого обряду, різноманітними монашими чеснотами…

1614 року св. Йосафата обирають архимандритом Вільнюського монастиря (у монастирі тоді було майже 60 монахів), а у 1617 р. – Полоцьким єпископом.

Чи міг знати праведний Йосафат те, що на нього, як на ревного захисника Католицької Церкви, чатує небезпека? Либонь, знав, адже він неодноразово повторював своїм непримиренним ворогам: «Ви мені грозите смертю, а я вам кажу: не можу бути щасливішим, аніж коли загину від ваших рук за католицьку й апостольську віру». Добре знаючи, що його вороги снують проти нього змову у Вітебську, відважний Божий слуга, однак, туди поїхав з візитом, де й загинув по–геройськи мученичою смертю від рук безжальних кривдників 25 листопада 1623 року, які, до речі, після його смерті усі покаялися й навернулися до католицької Церкви.

1626 р. розпочато процес канонізації, а в 1643 р. Папа Урбан VIII проголошує Йосафата Блаженним. У Вільнюсі відбувається урочистий Празник за участю короля Польщі Владислова Вази і королеви Цецілії. 1867 Папа Пій IX проголошує Йосафата святим.

Цікава і доля мощей св. Йосафата, які так хотіли знищити недруги, щоб затерти слід св. Йосафата в історії. У 1916 р. мощі св. Йосафата перевозять у костел св. Варвари у Відні (до того часу вони перебували в різних місцях Литви, Польщі і Білорусії). У 1949 р. Йосафатові мощі потрапляють з Австрії до Рима, де були перезахоронені у Ватикані в базиліці св. Петра, у вівтарі правої нави престолу св. Василія Великого.

Св. Йосафат є для кожного християнина взірцевим апостолом єдності та невтомним місіонером.

Блаж. священномученик Йосафат Коциловський, ЧСВВ, єпископ Перемишльський

Владика Йосафат, хресне ім'я Йосиф Коциловський, народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянок. Його батько був послом до Галицького сейму. Йосиф Коциловський після закінчення початкової школи навчався в гімназії у містечку Ясло. Завершивши навчання у 1895 році, вступає на юридичний факультет Львівського університету. Протягом 1896-1901 рр. молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. У 1898 році він перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Після закінчення цієї школи Йосиф Коциловський ще декілька місяців перебуває на військовій службі, а далі покидає військо, відчуваючи покликання до священичого стану, маючи намір студіювати богослов'я. Подолавши певні труднощі, Й. Коциловський вступає у 1901 році в Colegium Rutenum у Римі за скеруванням перемишльського владики Чеховича. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу: "Записки питомців руської Колегії у Римі". Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у папському університеті Апgеlісит, одержавши докторат із філософії у 1903 р. та з теології у 1907 році. Після цього молодий Коциловський повернувся до Галичини, де 9 жовтня прийняв священиче рукоположення. Незабаром його призначили віцеректором і професором богослов'я Духовної семінарії у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).

Бажаючи поглибити своє духовне життя, 2 жовтня 1911 року Коциловський вступає до новіціяту Отців Василіян та приймає на облечинах монаше ім'я Йосафат. Як монах, Й. Коциловський визначався духом суворої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом, викладав богослов'я в монастирі ЧСВВ у Лаврові. 1914 року виїхав до Моравії, де був тимчасовим ректором Богословської семінарії, після чого 1916 року повернувся назад у Західну Україну та склав довічні монаші обіти.

23 вересня 1917 року був призначений єпископом Перемишльсько-Самбірської єпархії. Архієрейські свячення о. Й. Коциловського відбулись в Перемишлі. Зразу ж владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршої української єпархії у важкі часи І Світової війни. У цю пору австрійська влада ув'язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби.

Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й також і мирян, про що засвідчує його перше послання від 12 листопада 1917 року. Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, старався зорганізувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі. Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіти священиків, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути. Здібніших вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції і соборчики для духовенства та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції. Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. Йосифа, отримавши їх затвердження Апостольською столицею.

Як правдивий учень Христа, владика Йосафат дуже багато терпів, починаючи з 1939 року, коли східну частину єпархії з Перемишлем зайняли більшовики. Перебув нелегку 3-річну німецьку окупацію. Був заарештований польською Службою Безпеки 21 вересня 1945 року і перевезений до польської комуністичної тюрми у Ряшеві, у якій знаходився до 17 січня 1946 року. 18 січня 1946 року, потрапивши до рук більшовиків, перебував у тюрмі НКВС до 24 січня, після чого був звільнений і перевезений назад до Перемишля. Передбачаючи свій новий арешт і депортацію у СРСР, владика Йосафат, будучи присутнім на конференції польських єпископів у Ченстохові, передав, написану там власною рукою, заяву вірності папі Пієві XIII: «У випадку мого арешту й заслання покірно прошу передати Святішому Отцеві, що складаю у його стіп вияв моєї вірності і цілковитої відданості до останнього удару мого серця, благаючи по-синівськи його батьківського благословення».

26 червня 1946 року владика Йосафат був заарештований вдруге та силоміць вивезений на схід польськими і радянськими військами. Його переводили з однієї тюрми до іншої, над ним дуже знущалися, примушуючи всіляко до співпраці. Опісля, перевізши владику до Києва, його намовляли перейти на православ'я, що він рішуче відкинув, вказуючи на те, що він не є радянським громадянином, і вони не мають права його судити. Владика важко захворів на запалення у в'язниці, і тоді з огляду на вік і стан здоров'я його кинули у концентраційний табір у селі Чапаївка біля Києва.

Перед святом св. священномученика Йосафата владика кілька днів проводив реколекції, відчуваючи, що смерть за плечима. Помер 17 листопада 1947 року. Владика Йосафат Коциловський загинув за вірність Католицькій Церкві як жертва політики більшовицького насилля. Своєю мученицькою смертю він засвідчив вірність Української Греко–Католицької Церкви Апостольській столиці. Його хрест і його гірка чаша стали для нас правдивою славою й дороговказом. Його мощі коло 1977 р. були перевезені з Києва спершу на Янівський цвинтар у Львові, а згодом до Стрия на Львівщині, а пізніше у с. Яблунівка. Тепер знаходяться у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию.

27 червня 2001 р. святіший отець Іван Павло ІІ у Львові проголосив священномученика Йосафата блаженним.

Блаж. священномученик Павло Ґойдич, ЧСВВ, єпископ Пряшівський

Блаженний Павло Петро Гойдич прийшов на світ 17 липня 1888 р. в Руських Пеклянах (Словачинна). Був охрещений в неділю 23 липня та названий символічним іменем Петром – «скалою», бо й на неї потім опиралася наша стражденна Греко-Католицька Церква серед розбурханих хвиль безбожництва та зневіри. Його батько Стефан Гойдич був там священиком і разом з дружиною жив праведно. На загал священичі покликання продовжувалися в родині Гойдичів досить довго біля 200 років. У 1890 р. родина Гойдичів переїхала на іншу парафію до с. Цігелки, де майбутній проводир вірних Христового стада провів свої дитячі та юнацькі роки.

Родинна атмосфера, в котрій зростав малий Петрусь, була проникнута глибокою пошаною один до однoго, дисципліною та почуттям порядку, любов'ю, доброзичливістю до всіх людей тощо. О. Стефан, як зазначає у своєму двотомнику «Життя, віддане Богові» о. Мар'ян Поташ, ЧСВВ, був великим приятелем народу, цікавився всіма проблемами своїх парохіян, служив доброю радою та подавав поміч, де тільки міг. Ці гарні чесноти виробив у собі також і Петрик, розвиваючи їх і надалі на нелегкому життєвому шляху.

Відповідальний хлопчина вчився добре в місцевій школі, а потім у Королівській гімназії в Пряшеві. Те, чого навчився сам, міг завжди пeредати успішно й іншим. Науці віддавав він тоді всі свої сили. Власною скромністю та лагідністю вмів опановувати та втихомирювати навіть найбільш роз'ярених товаришів. Друзі такого зразкового співтовариша по навчанні любили, визнаючи його авторитет. Заздрість була далекою для Петрової душі – він щиро тішився добрими оцінками своїх колег. Його молодість була наповнена чистою радістю Божої дитини. Висока моральність, побожність, пильність, витривалість… полонили всіх, хто з ним жив і зустрічався.

Людина веселої вдачі, милого вигляду, непоганий спортсмен, талановитий музикант… Родина вже бачила в ньому визначного лікаря… Проте йому запали в серце одні слова, почуті на реколекціях: «Я народився для вищих справ», через що він забажав стати Господнім слугою, бути зачисленим в ряди Христових учнів.

1907 р. Петро Гойдич вступає на теологію в Пряшеві. Подальші студії продовжив у Будапешті, де під проводом доктора Ганауера веде строге аскетичне життя. Його дисциплінованість виявлялася в точному заховуванні денного порядку. Він завжди був на своєму місці, керуючись тільки волею Всевишнього. На вільному часі молодого теолога можна було бачити біля професорів, а особливо в присутності найбільшого Вчителя – Євхаристійного Ісуса. Теологічні студії він закінчив з відзнакою. Один з його професорів о. Іван Дудек так висловився про нього по-пророчому на одній зі своїх лекцій: «Побачите, що з нього вийде пряшівський єпископ…».

1911 р. Разом зі своїм старшим братом Корнелієм приймає Тайну свящества в целібаті, заручившись таким чином із Божественним Спасителем. Священичі свячення йому вділив єп. Валій, високий церковий ієрарх, який вже тоді добачав у ньому свого помічника в майбутності. Христовий атлет відзначався найбільше двома вагомими чеснотами: покорою та чистотою серця, щоб у такий спосіб якнайкраще стати схожим на нашого Господа Христа. Очевидці стверджували, що це була скромна та покірна людина ангельської чистоти. 1914 р. єп. Новак бере його на працю у свою канцелярію, одночасно призначаючи адміністратором м. Сабінов.

1922 р. o. Петро Гойдич вступає до василіянського монастиря на Чернечій горі біля м. Мукачева, де він 23 січня 1923 р. після належного випробувального періоду одягнув василіянську рясу. Своєю ревністю та покорою він швидко завоював прихильність усіх своїх молодих братів у новіціяті. На Чернечу гору до Мукачева, звідки почалося його монаше життя, уже будучи владикою, він приїздив щорічно, щоб відбути духовні вправи, як також часто любив проводити відпустку по василіянських монастирях. 1924 р. складає перші монаші обіти та призначається до монастиря в Ужгороді, де активно провадить молодь в організації Апостольства молитви, дає реколекції та місії.

1926 р. Св. Апостольський Престол іменував Павла Гойдича Апостольським Адміністратором Пряшівської єпархії. Того ж року складає монашу професію в монастирі Отців Василіян у Крехові.

З 1927 р. керує Пряшівською єпархією. Папа Пій XI іменує його титулярним єпископом Гарпазьким, викликаючи негайно до Рима, де на свято Благовіщення у храмі св. Климента відбувається його хіротонія. У 1943 р. Папа Пій XII призначає його пряшівским єпископом.

У 1951 р. за визнання своєї віри Павла Гойдича засуджено на досмертне ув'язнення, страту прав і титулів та конфіскацію майна. Будучи людиною золотого серця, він став у в'язниці, направду, "всім для всіх". Всі його дуже швидко полюбили, навіть тюремні вартові. Його бажана присутність кожного заспокоювала та зміцнювала. Привітна усмішка ніколи не щезала з єпископового обличчя.

1960 р. проголошено амністію, що стосуватися також і хворого 70-літнього Преосв. Павла. Проти єпископового звільнення розпочали протест у Празі представники Православної Церкви. Того ж року покірний страждалець помирає в леопольдівській в'язниці в день свого народження. Поховано Павла Гойдича під № 681. У 1968 р. відбулася ексгумація тілесних останків владики і їх було перевезено до Пряшева, а згодом переміщено з каплиці до катедральної крипти.

Коли в 1995 р. Святіший отець Іван Павло II відвідав Пряшів, то прийшов поклонитися мощам василіянського єпископа-мученика Павла Гойдича і молився біля його гробу в Катедральному соборі Пряшева.

4 листопада 2001 Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив його блаженним у Римі. Свята Христова Церква святкує пам'ять свщмч. Павла Гойдича 17 липня, як в'язня Любові, оборонця святої віри, як приклад вірності своєму Творцеві, народові й Церкві, великого шанувальника Пречистої Діви Марії та Пресвятого Христового Серця.

Блаж. Дрогобицький преподобномученик Северіян Бараник, ЧСВВ

Народився 18 липня 1889 року у Вугневі, біля Рави (Львівська обл.). До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 року у Крехові. Там закінчив пробу чернечого життя і 16 травня 1907 року склав свої перші чернечі обіти, а схиму – 21 вересня 1910 року.

Філософсько–богословські студії проходив у монастирях Провінції, а довершував їх, у зв'язку з російською окупацією Галичини, у Загребі, де 14 лютого 1915 року прийняв святу Тайну Священства. Коли наступного дня 15 лютого новоієрей відправляв приміцію, першу Святу Літургію, то його мама бачила це у сні і всім оповіла, що їхній Стефанцьо став священиком.

Після повернення на рідну землю його було призначено до Жовківського монастиря, де він працював як катехит і редагував дитячий журнал "Наш приятель", відкриваючи дітям очі на Божу любов. Також ієром. Северіян був провідником Товариства Апостольства Молитви та Марійського Товариства для хлопців, дівчат і ремісників, настоятелем сиротинця, давав повчання монахам, провадив реколекції для вірних. Відзначався привітністю, щирістю та доброзичливістю до всіх. 26 листопада 1931 р. ієром. Северіяна призначено ігуменом монастиря та адміністратором церкви Святої Трійці в м. Дрогобичі, де він продовжив різноманітну працю для народу. Був провідником Апостольства Молитви, товариства Доброї Смерті, Марійської дружини для хлопців і домогосподарок, письменником, сповідником, проповідником, місіонарем. Його ревне служіння не обмежується тільки працею у храмі, але виходить й поза нього. Ієром Северіян скоро став добрим приятелем молоді, постійно цікавився і спортивним життям Дрогобиччини, був також енергійним громадським діячем і членом Міської Ради.

Коли в Дрогобич прийшли радянські війська, то кадебісти заборонили ієром. Северіяну залишати стіни Святотроїцького монастиря, мотивуючи це воєнним часом, хоча їм йшлося про обмеження діяльності ревного священика, що голосив правди Божі. Вірні радили ієром. Баранику та Сеньківському якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ієромонахи не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо». Вони знали, що їх може очікувати смерть, але за Христа вони на все були готові.

НКВС забрало ієром. Северіяна до Дрогобицької тюрми 26 червня 1941 року і його більше ніхто живими не бачив. Після відступу більшовиків люди бачили спотворене тортурами тіло ієромонаха Северіяна на території в'язниці. Зі слів пана Йосифа Ластов'яка на грудях ієром. Бараника був вирізаний хрест. Наприкінці 40 р. місцевий прокурор оповідаючи п. Софії Морській про знущання у тюрмі, говорив, що в'язнів закопували до шиї в землю та ходили по їхніх головах. Місце захоронення ієром. Северіяна, як вказують численні свідчення, – у спільній «братській» могилі на цвинтарі по вул. М. Грушевського в м. Дрогобичі.

Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.

Блаж. Дрогобицький преподобномученик Яким Сеньківський ЧСВВ

Ієром. Яким Іван народився 2 липня 1896 року с. Великі Гаї коло Тернополя в багатодітній сім'ї селян Семена й Антоніни (із Кардубів) Сеньківських. Батько його - досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато тварин, тримав велику пасіку, яка налічувала триста вуликів. Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов'язку й пошани до людей, праці. Батько Івана не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше Яким, ЧСВВ) та Володимир вирішили стати священиками.

Теологічні студії закінчив у Львові. 4 грудня 1921 року в катедральному соборі св. Юра був рукоположений на священика. Згодом в м. Інсбрук (Австрія) здобув ступінь доктора богослов'я. Однак його праведна душа не задовольнилася тим на духовній дорозі, а бажала піти далі на вибраному життєвому шляху – постригтися в ченці, що він і здійснив, бо вже 10 липня 1923 року він вступає на новіціят Отців Василіян у Крехові. Перші обіти склав 1 березня 1925 р., а 31 серпня 1930 року – довічні обіти. Він був веселої вдачі, товариський, добрий та зразковий чернець. Захоплював усіх своєю природною побожністю, скромністю та працьовитістю.

У період від 1925 р. до 1927 працював співробітником на парафії с. Краснопуща на Тернопільщині, а в 1927–1931 рр. був професором гуманістичних наук при монастирі у Лаврові, де навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії. Крім того йому доручили ще й катехизацію в місцевій школі та в с. Лінина.

У 1932 році ієрм. Якима призначили до Львова, де він провадив Марійське Товариство домогосподарок й гімназійних хлопців, Апостольство молитви й Третій Василіянський Чин. Часто, особливо під час Великого Посту, провадив реколекції, а серед року – місії. Написав хроніку Львівського монастиря. Ієрм. Яким Сеньківський мав дар від Бога у спілкуванні з людьми, особливо з молоддю.

У 1938 р. Якима Сеньківського призначено до Дрогобича сотрудником парафії храму Пресвятої Трійці, де він з перших днів свого перебування здобув прихильність своїм блискучим проповідницьким хистом та вмінням пристосувати себе до інтелігента й робітника, до старшого й молодшого. Був завжди ввічливий та зі сердечною посмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга. З його приходом у Дрогобичі пожвавилась душпастирська діяльність, доповнилась новими елементами парафіяльна праця.

Однак у скорому часі прийшли в Галичину «визволителі», які заводили нові порядки, бажаючи припинити діяльність монастиря в м. Дрогобичі, адже популярність та проповіді золотоустого промовця Сеньківського, що сіяв в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої, були сіллю в оці більшовиків. Своїми проповідями отець Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра, майбутнє. Кожне його слово западало в душу та серце. На його проповідях, що були палкими, повними любові до Бога і України, церква була вщент заповнена віруючими.

Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність у монастирі. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував маси на збереження вірності Церкві, збереження монастиря в Дрогобичі. Безпощадний ворог не міг цього простити.

Ранком 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню в своєму житті Святу Літургію, а перед обідом більшовики заарештували його разом із ієром. Северяном Бараником, ігуменом дрогобицького монастиря, і їх більше живими ніхто не бачив. Очевидці говорили, що їєром. Сеньківського зварили в казані, давши з'їсти голодним в'язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. І також після закінчення війни прокурор Дрогобича сказав Ганні Вітошинській, служниці, що отця зварили в казані...

Ієромонах Яким Сеньківський залишився в пам'яті вірних, як найкращий зразок Божого священика та щирого українського патріота.

Беатифікований 27 червня 2001 р. Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у Львові.

Блаж. Дрогобицький преподобномученик Віталій Байрак ЧСВВ

Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в с. Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині в релігійній сім'ї, тому й не дивно, що вже з малих літ полюбив Бога і Святу Церкву. У 1922 році поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, активним організатором громадської роботи.

4 вересня 1924 року він вступив до монастиря Отців Василіан. Після новіціяту у Крехові, приступив до студій, які проходили по монастирях у Лаврові, Добромилі та Кристинополі (Червоноград). 26 лютого 1933 року склав довічні обіти, а 13 серпня 1933 року був рукоположений на священика в Жовківському монастирі.

Свою першу Службу Божу відправив ієром. Віталій у рідному селі в присутності батьків, братів і сестер, родини й односельчан. Як же раділи тоді батьки, що їх мрія здійснилась, – для них було великою честю бачити разом з іншими ієром. Віталія при престолі.

У Жовкві ієромонах Байрак ще рік докінчував свої студії та одночасно провадив парохіяльне життя в церкві Пресвятого Серця Ісусового. Його також призначили заступником ігумена, доручивши його опіці парафіяльну канцелярію. Він став провідником Марійської Дружини, також очоливши і Товариство Апостольства молитви гідної смерті. Незважаючи на свою зайнятість, ієром. Віталій ще виїжджав на місії в різні місця Західної України. Багато жителів сіл Гадинківці, Пробіжної, Товстенького, Чорнокінців, Колиндян, Косова слухали його запальні й переконливі проповіді під час місій та реколекцій.

У червні 1941 р., згідно з волею настоятелів, ієромонах Віталій Байрак отримав призначення до Дрогобича, щоб заступити там замучених ієром. Северіяна та Якима. Будучи вже ігуменом Дрогобицького монастиря, о. Віталій активно продовжував свою пастирську діяльність, ставши провідником тих же товариств, що й у Жовкві. Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду тощо. Його любов до Церкви, до свого народу потягала й інших. Однак такі люди не могли залишатися поза увагою пильного ока НКВС, тож вже 17 вересня 1945 року працівники Управління НКВС Дрогобицької області арештували о. Віталія Байрака (в миру – Володимира Васильовича Байрака). Він був звинувачений у тому, що, проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами, в 1941 році брав участь у богослужінні в с. Туринка на могилі воїнів УГА, після чого виступив з антирадянською проповіддю, а також «написал статью клеветнического характера на партию большевиков, которая опубликована в антисоветском календаре «Миссионар» за 1942 год». Рішенням військового трибуналу військ НКВС Дрогобицької області 13 листопада 1945 року йому було інкриміновано статтю 54-10 КК УРСР та засуджено до 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна. Реабілітований 14.08.1995 року (лист Управлінням Служби Безпеки України від 30 січня 2001 року).

Його „провина" була в тому, що він був ревним священиком, невтомним Христовим воїном, сівачем Божого слова та милосердя до ближніх. Вістка про смерть Слуги Божого прийшла перед самою Пасхою 1946 року, її приніс пан Василенко з Гаїв, що мав передати для отця у в'язницю свячені страви. Він розповів, що отця Віталія дуже били, пізніше заносили до камери на простирадлі. Поховали його «на Бригідках». Отак у внутрішній в'язниці УНКДБ Дрогобицької області закінчив своє земне життя Слуга Божий ієромонах Віталій Байрак. Він полюбив чесноту, а не гріх. Не страхався смерті, особливо за Христа. Його подвиги на духовній ниві увінчалися славою.

Свята Католицька Церква звеличує пам'ять блаженного Віталія Байрака 27 червня, спільно з іншими ісповідниками Христової віри.

Вже від самих початків у Церкві були мужі й жінки, що практикуванням євангельських рад намагалися з більшою свободою іти за Христом і Його докладніше наслідувати. Так ото кожний на свій лад жив життям Богові посвяченим і багато з них натхнені Святим Духом, вели життя пустинне, або заснували чернечі родини, які Церква радо підтримала і своїм авторитетом затвердила.

Ченці і чернечі установи займають в історії окреме місце. Від самого початку їх існування звертається пильну увагу на їхнє постання і організацію, говориться про їх занепади і реформи, підкреслюється їх продуктивність – літературно-наукова і культурна. Це означає, що монашество є тісно пов'язане з історичним життям народів і суспільств, творячи у великім ряді століть неначе його конечну частину і завершення.

Божеський Василій Великий (329-379), один з найвизначніших отців Східної Церкви, засновник і законодавець – Отець монахів, які прийнялися спільного життя, – передусім до того спрямував свої повчання, щоб приписи Євангелія про християнську досконалість пристосувати до обставин тих монахів, які живуть спільно. Цей спосіб велів Він ставити вище за спосіб анахоретів, бо він більше відповідає Христовому навчанню. Непроглядна черга світлих подвижників спільного чернечого життя у східно-християнських країнах упродовж сторіч освячувала себе, живучи за Василіянським Уставом.

Власне св. Василія Великого вважають за засновника Василіянського чину. До сьогоднішніх днів його Правила Ширші і Коротші, а також інші аскетичні твори становлять фундамент конституцій чину, хоча в понад тисячолітній історії спосіб життя василіанських ченців частково змінився.

В Східних Католицьких Церквах існує кілька чинів, які виводять свій родовід від св. Василія Великого: Василіяни з Гротоферата, Василіяни Найсвятішого Спасителя, Василіяни св. Івана Хрестителя і Василіяни Алепінські – останні три належать до Мелхітської Католицької Церкви східного обряду. Існує також згромадження св. Василія латинського обряду.

Термін "Василіянський Чин" прийшов з Італії, і спочатку вживався майже включно, в державній адміністрації. Цю назву вперше почали вживати норманські королі в ХІ ст. коли завоювали південну Італію, щоб відрізнити грецьких монахів від західних Чинів. Пізніше назва "Василіанський Чин", "Василіяни" усталилася в папській канцелярії, й поширилася на інші країни, де жили східні ченці.

Початків чернечого життя на українських землях треба шукати ще перед урядовим прийняттям християнства великим князем Володимиром, і не в Києві, а радше обабіч Карпат у зв'язку з місійною працею св. Слов'янських Апостолів Кирила і Методія та їхніх учнів наприкінці ІХ ст. Нема сумніву, що християнство, а з ним і чернече життя, діставалось на Русь-Україну також з південного заходу, а саме з Молдавії та Македонії.

Колискою чернечого життя на українських землях літописці вважають Києво-Печерський монастир, з якого в кінці ХІ ст. чернечий подвиг і устав почав ширитися на всю Київську Русь. Літописи подають, що в домонгольській добі князі, бояри і взагалі, староруська знать спорудили численні і величаві монастирі, однак ані один з них не визначився так, як простенький дерев'яний Печерський монастир, який став колискою і зразком спільного чернечого життя для всіх монастирів Київської Русі. Первісні монастирі брали за зразок тодішні візантійські чернечі спільноти, аж доки св. Теодосій не поставив Києво-Печерський монастир на міцних основах Студицького уставу, пристосувавши його до сучасних, суто українських вимог чернечого подвигу й звичаїв.

Могутня колись Київська держава, роздроблена на багато удільних князівств й ослаблена міжусобицями князів, в половині ХІІІ ст. стала жертвою татарської навали. Правда, по якомусь часі чернече життя почало наново розвиватися на західноукраїнських землях, під литовським пануванням. Але коли Польща приєднала Русько-Литовське князівство, Українська Церква, а з нею теж українське чернецтво, почали поволі занепадати внаслідок духовного зубожіння і браку освіти чернецтва. Відродження мало прийти аж після Берестейської унії в 1596 році.

Наприкінці ХVІ ст. Київська митрополія, а з нею і чернецтво, були у великому занепаді. Тому від 1590 року ієрархія почала збиратися на синоди й задумуватися над тим, якби-то зарадити дальшому розкладові релігійного життя й відродити Східну Церкву. Коли ж митрополит і єпископи збагнули, що Константинопольська Церква, яка опинилась під турецьким ярмом, була в ще гіршому становищі й не могла ні в чому їм допомогти, вони звернули свої очі на Рим, що й довело до Берестейської унії 1596 року.

Чернецтво в київській митрополії тоді не проявляло жодної органічної єдності. Монастирі були автономні, самостійні. Однак, сталося так, що в короткому часі Боже Провидіння послало побожних і ревних мужів, які були готові служити в холоді й голоді, щоб тільки відновити монаше життя. А ними були св. Йосафат Іван Кунцевич (1580-1623) та Іван Велямин Рутський (1574-1637), які вступившии до монастиря Св. Трійці у Вільні, почали в ньому реорганізацію чернецтва, яка згодом поширилася на цілу Київську митрополію. Боже Провидіння через Йосафата почало збирати до Віленського монастиря молодих людей, фундамент і зародок спільноти, яка пізніше дістала назву Василіянський Чин св. Йосафата. Зорганізований на міцних підвалинах, він став неначе основою і носієм єдності оновленої Церкви, бо з нього протягом 17-18 сторіч вийшли всі митрополити й єпископи Київської Митрополії.

Роки 1743 – 1772 – Золота Доба Василіянського Чину – період відносного спокою, а з ним теж найбільшого розквіту обох, об'єднаних внаслідок реформи, Конгрегацій – Провінцій Руської та Литовської. Київський митрополит Й. В. Рутський з робив велике й нове у Східній Церкві діло – об'єднання під одним проводом більшого числа монастирів. Це зробити він хотів з метою, щоб життя і посвяту монахів використати для добра цілої Церкви і її членів. Таким чином зреформований чин розвивався дуже динамічно в 17-18 ст., про що свідчить факт, що по касаті Отців Єзуїтів в другій половині 18 ст., василіяни прийняли провід багатьох єзуїтських шкіл і гімназій.

Василіянський Чин багато витерпів внаслідок розборів Польщі. В заборі російськім був цілком зліквідований царатом, але в заборі австрійському вижив, хоч з великими труднощами. Однак в другій половині 19 ст. знову виникла необхідність віднови чину. Реформу провели оо. Єзуїти на прохання папи Лева ХІІІ. Започатковано її в 1882 р., в Добромильському монастирі через що дістала назву Добромильська реформа. Після реформи молоді василіяни знову широко розвинули діяльність: місійну і реколекційну, наукову і видавничу, на високому рівні була душпастирська праця. Після Першої Світової війни більшість василіянських монастирів знайшлася під владою Польщі, що дало змогу далі плідно працювати.

Друга Світова війна принесла застій і занепад, а навіть руїну багатьох людських надбань й самого людського життя. Але сталінські репресії проти Греко-католицької Церкви не змогли знищити симбіотичний зв'язок між креко-католицизмом і національною свідомістю українців. В цьому часі вся наша Ієрархія з духовенством та чернецтвом змушена була піти в підпілля, тому що радянська влада ставила вимоги, або перейти на московське православ'я, або їхати на Сибір. Монастирські церкви були збезчещені, монастирі закриті, а згодом призначені під лікарні, інтернати для неповноцінних. Більшість ієромонахів Василіянського чину, близько 70 осіб були вивезені в далекий Сибір, а брати монахи були змушені шукати роботи в цивільних установах. В часі Хрущовської відлиги частина духовенства, в тому числі василіян, повертаються з заслання і відразу починають вести підпільну священичу діяльність. Часто по ночах, в приватних приміщеннях, при зачинених дверях і вікнах відправляють Святі Літургії, уділяють святі Тайни; щоб послужити людям, долають великі відстані. В часі підпілля василіяни відкривають і провадять підпільну духовну семінарію, де підготовляють нові кадри священиків, наражаючись при тому на небезпеку – повернення на заслання, або примусові роботи.