До двадцятої річниці візиту Святішого Отця Івана Павла ІІ своїми роздумами поділився о. Теодозій Янків, ЧСВВ, координатор оргкомітету перебування Папи Римського в Києві. Розмову провів брат Серафим Боюк, ЧСВВ, студент Василіянського інституту філософсько-богословських студій імені Йосифа Велямина Рутського для часопису «Господь і я».

Святий Папа Іван Павло ІІ завжди цікавився Україною та її церковними структурами, але чому Папа відвідав Україну аж у 2001 році? Що було передумовою візиту?

Саме так, Святіший Отець Іван Павло ІІ від перших днів свого понтифікату дуже цікавився Україною, особливо Церквою, найперше її життям і діяльністю в підпіллі, а опісля, з 1990 року, її розвитком і структурною організацією. Можемо сміливо сказати: питання України було дуже близьким і важливим для Папи Івана Павла ІІ. Він, будучи ще кардиналом Кракова, профінансував друкування багатотисячного тиражу молитовників для України. Ставши новітнім Петром на римському престолі, він зустрічався з нашими владиками під час Синодів, які відбувались до дев’яностих років ХХ століття в Римі, він відвідував і приймав блаженнішого Йосифа Сліпого, висвячував блаженнішого Мирослава Любачівського, був присутнім на всіх святкуваннях 1000-ліття українського християнства, яке проходило у липні 1988 року в Римі, а також на святкуваннях з нагоди 400-ліття Берестейської Унії. І дуже багато було ще інших знакових його жестів у бік України та її Церкви. А те, мабуть найважливіше, що греко-католицька Церква вийшла з катакомб – чи це не було його найбільшим вкладом? Скажімо собі правду: Боже провидіння поставило на цей високий Петрів пост таку саме Людину, яка найкраще розуміла катакомбність Церкви і довготривалий страшний антирелігійний радянський режим в Україні. Отож, будучи так близько серцем та душею до українських духовних і суспільних справ, безперечно, Його бажанням було відвідати Україну. Але на цьому шляху до України стояло чимало перепон: політичних, персональних чи навіть церковних – ставлення до цього інших конфесій. Пригадую, коли я мав нагоду бути на приватних аудієнціях в Івана Павла ІІ, вітаючись, Він завжди говорив: «Як би я вже хотів бути в Україні», або «Як же б я вже поїхав в Україну». Потрібно було для цього візиту усунути всі перепони і, найважливіше, відповідно його приготувати. І врешті прийшов цей благословенний час, коли з ватиканських пагорбів, в середині листопада 2000 року, пролунало: Папа Іван Павло II їде в Україну. Їде на запрошення тодішніх Владик і президента Леоніда Кучми. І цей визначний у всіх напрямках візит відбувся від 23 до 27 червня 2001 року!

Як проходив процес організації візиту та які були труднощі чи перепони паломництва Римського Архієрея в Україну?

Якщо йдеться про підготовку візиту, то треба сказати, що вона мала два формати: попередній і безпосередній. Попередня підготовка тривала довгі роки, як тільки папа Іван Павло II з’явився на балконі базиліки святого Петра 16 жовтня 1978 року, і, благословляючи народ на площі, сказав: «Не бійтеся, широко відкрийте двері для Христа!» Ці слова почула також Україна, тоді ще під радянською окупацією, катакомбна, але вона їх почула. Опісля з кожним роком ставало чимало різних нагод, в яких Святіший Отець Іван Павло II, зустрічаючись чи то з українською діаспорою, чи опісля із численними паломниками вже з України, промовляв, зміцнював надію, навчав і благословляв. Про кожну таку зустріч дуже швидко знала Україна – де вона не проходила б, на якому континенті чи у якій державі, про те, що Папа говорив, а особливо коли говорив українською мовою. А коли після виходу Церкви з підпілля почали транслюватись по телебаченні в Україні богослужіння з базиліки святого Петра на великі Господські свята, то багато українців слухали, молились і задумувались над глибоким змістом проповідей Папи. Це були колосальні кроки для того, щоб розторощити вщент всі перепони для Його візиту. Не маловажним фактором була також тогочасна політична ситуація в Україні. Тодішня влада, дискредитована загибеллю журналіста Георгія Гонгадзе, шукала засобів для відновлення репутації. Не дивлячись на те, що скаже Москва, чи як реагуватиме православна Церква московського патріархату, заздалегідь приймала відповідні рішення, аби візит Папи до України все таки відбувся. Одним словом, українці були вже готові, щоб зустріти і гостинно прийняти достойного Гостя!

Коли йдеться про цю безпосередню підготовку, то у часових рамках вона була дуже коротка, лише пів року, а може навіть і ні. Бо так насправді розпочалась десь в місяці лютому 2001 року, коли було вже відомо про день прибуття Папи до України, на скільки днів та в яких містах перебуватиме. Візит був визначений на 23-27 червня і Папа розпочне його з Києва, де перебуватиме два з половиною дні, а закінчить у Львові, також два з половиною дні. Маючи такий розклад візиту, не можна було гаяти часу, але треба було негайно приступити до серйозного його організування! Для того потрібно було покликати ряд людей, задіяти владу Києва і Львова, знайти відповідних фахівців з архітектури, мистецтва, музики для виготовлення місця для літургійних відправ і їх належного проведення. Потрібно було задіяти пресу, радіо, телебачення та інші засоби комунікації, щоб якнайширше розповсюджувати всю інформацію про важливість візиту, його значення для Держави України, для Церкви і для народу. Від самого початку цієї підготовки було відомо, що тим візитом цікавитиметься весь світ, що транслюватимуть його десятки різних телекомпаній, а він триватиме п’ять днів, отже буде доволі часу щоб у світ пройшла доволі широка інформація про Україну, про життя та діяльність Церкви, а також про культуру в широкому значенні цього слова. Поставлені завдання потрібно було доручити відвідним людям і надати їм місце та відповідну техніку до роботи. Усе це вимагало чіткої і дуже швидкої дії. У цій підготовці мав ще один фактор велике значення, а саме правильне розуміння візиту. І так, у Львові та й у всій західній Україні до візиту ставилися дуже прихильно і, безперечно, влада і народ очікували Папу, як духовного провідника, як найвищого Архієрея, Пастиря, Святішого Отця. Зовсім інакше ставилися до візиту в Києві та у більшій частині України. Найперше, там сприймали візит Папи Івана Павла II як глави держави Ватикан і великою мірою як втручання чужинця у канонічність православного простору. Тому й були протести, хресні ходи та інші заходи, щоб такий візит не відбувся. А найогиднішим духовним цинізмом було те, коли в Печерській Лаврі вознеслись моління, щоб літак, яким летітиме Папа до України, не долетів! Не дивлячись на ці та інші перепони, підготовка знайшла і в Києві, і поза Києвом дуже прихильних людей, які допомагали і ставилися з великою відповідальністю до цього візиту. Всю цю практичну підготовчу роботу було розділено на два комітети, один діяв у Львові і координував його о. Богдан Прах, а другий у Києві і його координацію доручили мені. 22 січня 2001 року, відразу після введення на митрополичий престол, Блаженніший Любомир Гузар дав мені декрет на служіння координатора підготовчого процесу візиту в Києві.

Мушу сказати, що було непросто зрушити з місця всю цю роботу, але коли поставлена чітко мета і робиться це для Божої слави, то воно мусить вдатися! Знайомства в Києві, центр мас-медійних засобів, сприяння влади і великого числа різноманітних людей вчинили те, що вдалося переломити цю первісну свідомість розуміння візиту і заспокоїти його противників. Дуже мені запам’ятались виступи в залі Верховної ради перед депутатами, в залі Дніпропетровського університету перед ректорами південного округу, чи зустрічі з ректорами київського округу, донецького або сумського. На цих зустрічах, безперечно, у промові потрібно було класти більше наголос на державницьке значення візиту, але й підкреслювати його духовне значення. Після мого вступного слова, звичайно проходила дискусія, були і жорсткіші питання. Одне потрібно підкреслити, що на всіх цих зустрічах були не прості чи неграмотні люди, але доктори наук, професори чи академіки. Отже, якщо отримали аргументовану відповідь на поставлене ними питання, то хоч як би були негативно налаштовані до візиту Папи, то після такої зустрічі багато з тих ректорів брали запрошення як для себе, так і для своїх студентів.

Чому гаслом приїзду обрали вислів «Христос – дорога, правда і життя» і що воно могло означало для українців в той час?

Слова сказані найперше самим Христом – «Я дорога правда і життя» – стали для всіх християн істиною, що хто прийме вірою Ісуса Христа, для того Він стане дорогою, правдою і життям! Отож, приїзд святішого Отця Івана Павла II до України, мав стати найперше новою євангелізацією. Україна чекала на Слово Боже з його повчальних проповідей. Україна після довготривалого антирелігійного лихоліття дуже спорожніла духовно. Християнські цінності залишились в душах невеликої кількості людей. Спустошення душі народу, яке приніс воюючий атеїзм, мало великий негативний вплив на другі ділянки її життя – суспільний лад, політику, законодавство чи моральні принципи. З поверненням незалежності 1990 року, виплили нагору всі ці недоліки. Тому приїзд Папи до України мав стати новою катехизацією, проповіддю про Ісуса Христа – дорогу, правду і життя! Його слова, сказані у проповіді в Києві – «Дорогі українці, нехай духовні цінності, які випливають з Євангелії, стануть для вас силою у розбудові, довго вимріяної і тепер отриманої незалежності» – прозвучали як урочистий заклик навернення свого серця і душі до Ісуса Христа. Потім повторював Він це саме, може трішки іншими словами, ще на зустрічі з представниками українського політикуму, а також у Львові, особливо на зустрічі з молоддю. Це означає, що приїзд Папи до України був п’ятиденним євангелізаційним вченням, згідно гасла «Христос – дорога, правда і життя!» Тому всі проповіді, які Він виголошував своїм вже на той час немічним голосом і українською мовою, глибоко вливались у серця народу, засіваючи добре євангельське зерно, яке з кожним роком зростало і до сьогодні дає плоди!

Папа Римський відвідав багато місць у Києві та Львові, але серед них і наш Василіянський монастир у Києві. Як так трапилося, що Іван Павло ІІ відвідав монастир святого Василія Великого?

Це справді сталось дуже цікаво. Коли я отримав від блаженнішого Любомира Гузара декрет для організації приїзду Папи в Києві, на цей час будова нашого храму і монастиря була вже на завершальному етапі. Тоді, це було в другій половині лютого, мені промайнула думка: а може б Святіший Отець Іван Павло ІІ, перебуваючи в Києві, під час візиту відвідав наш храм. Я тоді дізнався, що програма візиту ще не має офіційного затвердження і можливі певні доповнення чи корективи, очевидно, при погодженні з відповідними посадовими особами у Ватикані, які несуть пряму відповідальність за візит. Отже, що залишилось зробити? Просто негайно зателефонувати до Риму, а я знав, з ким це потрібно погоджувати, і найперше переговорити про таку можливість: щоб Святіший Отець відвідав і поблагословив нашу новозбудовану обитель у Києві. Довго не задумуючись, я здійснив такий телефонний дзвінок. Ця перша бесіда тривала коротко, без конкретної відповіді, щойно на другий день отримав я радісну інформацію: Святіший Отець відвідає ваш храм. Це будуть приватні відвідини храму і нікому не можна про це говорити. Це буде занесено у протокол візиту, але офіційно не можна розголошувати таку інформацію! Ось і все. Тепер довелось не лише займатись процесом підготовки папського візиту, але і докладати чимало зусиль, щоб завершити будівництво, чи хоч би довести до такого стану, аби храм міг прийняти достойного Гостя! І насправді, це був такий великий виклик, що людськими лише зусиллями його не подолати. Господь допомагав і Божа сила зміцнювала людські сили, щоб все якнайкраще завершити.

22 червня 2001 року відбулось відкриття дверей храму і перша свята Літургія з участю наших Владик, які вже прибули до Києва привітати Папу. Я нікому не говорив про можливий візит Папи до цього храму. 23 червня, перед обідом літак щасливо приземлився в Борисполі. Святішого Отця вітали Владики обидвох обрядів, президент України Леонід Кучма, представники влади, чимало духовенства і вірних. Як у перший день візиту, так і на другий, ніхто з ватиканських чиновників, які відповідали за виконання протоколу, не говорив мені, чи відвідає Папа наш храм. Щойно на третій день, перед закінченням святої Літургії у нашому обряді, мене повідомили, що відразу після богослужіння відбудеться візит Папи нашого храму! Я мав зібрати усіх Василіян, присутніх на площі, і разом в кортежі поїхати до храму. Так і сталось, Папа Іван Павло II відвідав і благословив нашу обитель 25-го червня 2001 року! Для присутніх, які брали участь у цій події, кардиналів, владик та й для наших василіян, це була несподіванка, ніхто бо не знав про такий запланований візит. А для киян, які спонтанно і численно зібралися по обидвох боках вулички, що веде до нашого храму, це було глибоке душевне зворушення, яке вони виявили щирими вітаннями. Святіший Отець, стоячи на сходинках перед входом до храму мовчав, а народ своїми устами співав пісні, і радів, що бачить справжнього Пастиря Христової Церкви, який зворушив їхні душі! Дякуємо!!! - дуже могутньо і щиро неслось і гомоніло по Вознесенському Узвозі в Києві 25 червня 2001 року. Сьогодні про цю знамениту подію звіщає мармурова таблиця, вмурована у притворі храму, і присутність на Богослужіннях численних віруючих, які після цієї зустрічі стали нашими парафіянами.

Літургії в Києві та Львові зібрали близько двох мільйонів осіб, чи в той пострадянський час Папа мав великий авторитет серед наших людей?

Взагалі треба передовсім сказати, що папа Іван Павло II мав колосальний авторитет у всьому світі. Всі подорожі, куди їхав, у будь яку закутину світу, збирали сотні, а то й мільйони людей на різних площах, де Він служив святу Літургію, або якесь інше Богослужіння. Отже Україна тут не виняток, що на усіх тих зустрічах було багато народу! Особа Папи мала великий авторитет серед великої частини народу. Про це треба говорити, бо були й такі, що його не визнавали. Скажемо щиро, що українці, як тільки почули про його вибір на наступника святого Петра, покладали велику надію. Усі зрозуміли, що ця Людина не дозволить Церкві бути далі переслідуваною і мовчазною, що ця Людина завзято боротиметься про права свободи для багатьох народів, які були під тиском різних режимів. Сьогодні, гортаючи сторінки надрукованих його проповідей та інших виступів, ми швидко зауважимо, що лейтмотивом всього його навчання була гідність людської особи. Адже ж цю гідність топтали століттями саме тут в Україні, а в деякі періоди її повністю безчестили. Окрім того, Святіший Отець у всебічному навчанні наголошував на свободі особи і свободі народу, на праві до свободи, яке випливає з Божого промислу. Взяти до уваги навіть ці два його напрямки вчення, то вони були і, зрештою, далі залишаються найбільш близькими до української особи. Впродовж століть топтано людську гідність і народ тримали у рабстві. Тому українці дуже слідкували, що саме Папа говорив, чого домагався від можновладців цього світу і на що ставив наголос. Слідкували за його численними подорожами, які перемінювали обличчя народів, які надихали до життя з Христом! Його відомий лозунг «не бійтеся», знали також в Україні. Звідси, з кожним днем чи роком, Папа здобував серця чимраз більше і більше також і нашого народу. А коли після 1990 року постала можливість їхати до Риму чи в інші країни і брати участь в зустрічах з Папою, українці зрозуміли добре, де справжня Церква і звідки прийде допомога у боротьбі за права на свободу! Святішого Отця Івана Павла II українці слухали, любили і раділи від усіх зустрічей з ним. Можемо сміливо сказати, його вважали своїм Папою. Пригадую його візит до Львова. Коли він прибув до України, львів’яни та жителі західної України тисячами стояли від ранку до ночі вздовж вулиць, якими він мав проїжджати, щоб хоча б на мить побачити живе обличчя великого, а сьогодні вже святого Папи! Він був авторитетом для світу, він був авторитетом для України.

Цікаво, що Папа під час богослужінь звертався до людей українською мовою. На вашу думку, він її вивчав для візиту, чи то вплинуло слов'янське походження і, як кажуть, українське коріння?

Саме в цьому був цікавий візит Івана Павла II до України, що він сам, хоч уже через неміч було нелегко, всі промови виголосив українською мовою. Навіть після візиту говорилось, що Папа краще говорив українською мовою, як сам тодішній президент України. Це його українство, мова і зміст проповідей, насичений посиланнями на історичні та літературні постаті, вчинило, що п’ять днів Папи в Україні були не лише катехизацією, але й українізацією. Це зворушувало чимало людей аж до сліз, коли з уст і серця глави Церкви випливала милозвучна українська мова. Зрештою, це було не перший раз, коли Папа говорив по-українськи. Від початку його понтифікату, звертаючись до українців в діаспорі чи Римі, він завжди промовляв українською мовою. Звідки це взялось у нього? Найперше його слов’янське походження. Святішому Отцю легко вдавалось вивчати інші мови, мав для цього надзвичайну харизму. Він говорив багатьма мовами Європи і не тільки. Тому українська мова не приносила йому ніяких труднощів у читанні чи розмові. Можливо, мало значення, як передавалась неофіційно, його українське коріння. Сам Папа цього офіційно не сказав, але також не заперечував. Його надзвичайна любов до України, його намагання допомогти народу і Церкві визволитись із ярма, дозволяють стверджувати, що Святіший Отець Іван Павло II, мав глибокий пієтизм до українства і до всього, що з ним тісно пов’язане, отже і до мови! А коли йдеться вже про візит до України, то всі проповіді українською мовою допомагав йому приготувати о. Августин Тенета, який був на цей час директором української секції радіо Ватикан. Отець Августин приходив до Папи перед візитом що-другий день, або і щодня, і разом прочитували тексти проповідей. Із спогадів о. Августина лишилось те, як Папа дуже швидко засвоював текст і після одного чи другого прочитання з легкістю міг ці тексти опісля виголошувати українською мовою! Ось вам і вся відповідь на те, як папа Іван Павло II говорив українською мовою! Значить, якщо є любов до українства і бажання його засвоїти, то можна навіть з легкістю вивчити мову!

Що, на вашу думку, змінив візит Папи до України в суспільному та духовному житті українців в той час?

Коли роздумувати, що змінив візит Папи Івана Павла ІІ в Україну, то бачимо найперше, що він, ставши по-справжньому визначною подією в житті країни, відкрив давніше пригнічені тенденції, процеси й символи, а на деякі звичні речі примусив поглянути по-новому. Жодному іншому візитові, які проходили в Україні до того часу, не передували такі гарячі дискусії, жоден візит не породжував стільки різноманітних чуток і жоден не очікувався так палко одними, і не викликав такого несприйняття інших. Плоди візиту охарактеризував дуже гарно п. Мирослав Маринович: «Найперше, для українських католиків він став винагородою за роки принижень і заборон, для української держави – можливістю продемонструвати так званий західний вектор і пом’якшити зовнішньополітичну ізоляцію. Для московського Свято-Данилового монастиря візит також був передовсім символом – він фіксував зміни, які відбулися впродовж десяти років на конфесійній карті колишнього СРСР, реальність виходу з підпілля Греко-Католицької церкви й відходу від Московського патріархату тисяч православних парафій, а також перемогу, за відвертим висловом одного православного єпископа, «мазепинсько-бандерівського» проекту над проектом «малоросійським». Захват католиків обох обрядів і системний спротив Московської патріархії, обережність чиновників і звичайна цікавість обивателя, відверте невдоволення Російської держави і не артикульовані суспільні сподівання створили навколо візиту дійсно унікальну атмосферу. Попри волання кликуш, які до останнього вимагали від Неба скинути додолу папський літак, Іван Павло ступив на українську землю і вітав «Батьківщину віри та діалогу», чиї духовні корені, за його словами, не дивлячись на спокуси беззаконня й корупції, є сильними. Україна побачила знаменитого геопапу, кожний крок і кожне слово якого вимагало від нього самоподолання; але, водночас, і справжнього харизматичного лідера, який наснажує мільйонне зібрання і сам видобуває з нього наснагу».

Що ще залишив після себе Іван Павло ІІ в Україні? Надію, і ще раз – надію. Його могутнє слово та ще сильніше благословення не пройшли марно, навпаки, вони принесли плід. Народ, заряджений їхнім змістом, відважно поспішив на Майдан у 2004 чи 2014 роках, щоб далі боротися за правду, за свою гідність і незалежність. І так, як кожне суспільство, після візиту папи Івана Павла ІІ також і наше, видобуло «саме себе» і вкладало в цей візит те, що воно хотіло б почути і відчути, виробити й виправити. Звісно, візит дав змогу по-новому відчути себе як народ, як християни, як Церква, що українське суспільство гостро потребує морального авторитету, віри та ідеалів не менше, ніж робочих місць і демократичних процедур.

Одним словом, під час папської прощі в Україну люди відчули себе більш достойними, гідними поваги і великої пошани. Паломник з Риму повернув надію у безнадійності, віру в Бога і віру в себе у безвір’ї цього світу. У серця народу влився дух бадьорості і відваги.

У теперішній час, через 20 років, як впливає візит Папи до України і як він змінює наше життя?

Проминуло 20 років, як на українську землю і до її народу, який живе століттями на цій землі, прибув 23 червня 2001 року паломник із Петрової Столиці – Папа Іван Павло ІІ. Сьогодні вже великий Святий, тоді новітній Петро, прибув, щоб благословити цей народ на кращу його долю. Дуже хочеться повертатися до тих благословенних днів і згадувати та й згадувати про цю незабутню зустріч з святим Іваном Павлом ІІ.

Подивімся: початок третього тисячоліття, ніби так несподівано, і хоча ніяк не випадково, визначився для України багатовимірною подією – Папа Іван Павло ІІ прибув у нашу Україну. Прибув до цієї країни, де традиційні православні віросповідання на сучасному етапі не зуміли стати справжністю реального життя, але радше більше традиційністю віри, до якої ми досі і по-справжньому не повернулись, а католицизм в обидвох обрядах розвиває свою діяльність.

Потрібно підкреслити те, що цей приїзд римського Первоієрарха в Україну після тисячоліття доволі складних стосунків католицизму і православ’я, став знаковою подією в житті світового християнства. Хоча б з огляду на те, що як наслідок – відкрилося цілком інше, нове бачення цих стосунків.

Очікування українців на приїзд Папи римського з кожним днем ставали щораз більшими не тільки в західній Україні, але і східній, не зважаючи на те, що перші повідомлення, особливо у Києві та далі на схід, були досить скупі і виразно обережні, особливо в російськомовній пресі. З’явилися зразу крикливі протести цієї частини православних, які жодним способом, навіть у духовному плані, не могли сприйняти цей візит. Це сумне явище викликало все ж стурбованість серед більшої частини українців, які дуже очікували на прибуття Достойного Гостя і до Києва, і до Львова. Як не протестували б, то все ж ці протести не змогли зменшити зацікавленості приїздом Папи, а навпаки, тільки спонукали старання української влади і вірних України про якнайбільш щасливий перебіг візиту і також про якнайкращі наслідки цього історичного прибуття Івана Павла ІІ в Україну. Ці сповнені турбот побоювання переродилися згодом у з кожною годиною зростаюче зацікавлення, пошану і подив для небувалого і багато років нетерпеливо очікуваного Гостя. З повідомлень українського телебачення, радіо і преси лунало про ентузіазм сприйняття українцями промов і проповідей Івана Павла ІІ під час цього історичного візиту. З кожним днем світ переконувався, що віра в Бога в Україні, незважаючи на те, що піддавалась найтяжчим випробуванням, не була викорінена. Мало того, можна було помітити, що християнство в Україні, головним чином завдяки «живій Церкві мучеників», швидко відроджується, і Церква, яка понесла великі та надзвичайно болісні втрати, все ж щасливо вистояла і при першій нагоді відновила свою нормальну пастирську працю.

Треба сказати і те, що Папа Римський здолав великі перешкоди на своєму шляху до України. Цей приїзд припав на момент досить помітної зневіри українського суспільства у власному майбутньому. Люди мали б довго готуватися до прийняття гостя, що приїжджає свідчити Євангелію. Паломництво його в Україну було, певно, найважчим. Не тільки тому, що Україна була впродовж багатьох років в епіцентрі нелюдських експериментів, а отже і морального спустошення. Адже тут прокляття на адресу релігії, і особливо католицької, було запроваджене навіть до шкільних підручників. І коли пролунали перші слова Івана Павла ІІ, звернені до українців, відразу виглядало, що саме для того він і прибув, щоб сказати нам про свою віру в Україну, в український народ, про пошану до наших християнських святинь, про Київ – «новий Єрусалим», про Дніпро – «новий Йордан», про пошану до української мови і також про пошану до всієї віри та культури. Вже після виголошення першої папської проповіді у Києві українці переконалися, що апостольське слово Папи є сповнене гарячою любов’ю до українського народу та глибокою турботою і надією на відродження защепленого святим Володимиром християнства. Іван Павло ІІ поздоровив з «наново здобутою незалежністю» всіх українців, «від Донецька до Львова, від Харкова до Одеси та до Сімферополя». Натомість, дякуючи Богу за те, що українці наново здобули незалежність «без кровопролиття», Святіший Отець висловив глибокі, сердечні побажання, щоб «український народ зміг продовжувати цей свій шлях миру завдяки духовним цінностям, які отримали при святому хрещенні». У сповнених любов’ю і сердечністю усіх промовах до українців, виголошених як під час літургії, так і під час зустрічей із вченими, діячами культури, політиками, представниками різних релігійних вірувань, а особливо з молоддю, Святіший Отець заохочував українців бути вірними тим цінностям, які випрацьовувалися найбільшими творцями української духовності, починаючи від князів Київської Русі, засновника Києво-Могилянської Академії Петра Могили, її випускника Григорія Сковороди, найбільшого поета-пророка України Тараса Шевченка, а закінчуючи визначними львівськими митрополитами – архієпископом Андреєм Шептицьким і кардиналом Йосифом Сліпим. Папа також багаторазово заохочував українців до зміцнення купленої такою великою ціною незалежності держави, а для підкреслення важливості цієї цілі в прощальній промові пригадав пересторогу Тараса Шевченка, що тільки «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Треба підкреслити, що ще ніхто в історії, а особливо з висоти Апостольського Престолу, не сказав світові стільки доброго про Україну, про її нелегку історію, культуру, проблеми і надії, як Папа-слов’янин Іван Павло ІІ.

Сьогодні, після двадцяти років здійснення щасливого папського візиту в Україну, потрібно також підкреслити й те, що ще ніхто в історії з таким розумінням, пошаною і зичливістю не показав світові Україну з її драматичною історією, проблемами і викликами, але також і з невмирущими цінностями, потенційними можливостями, надіями і далекозорими перспективами. З її всебічним розвитком, як гідного і рівноправного члена в житті об’єднаної, але культурно не уніфікованої Європи.

І коли молитвою до Всемогутнього Бога, щоб благословив український народ і «зцілив усі його рани», прощався з Україною, Святіший Отець вірив та надіявся, що переможе єдність та злагода! Ось таємниця миру та умова справжнього й стабільного соціального прогресу. Завдяки цій взаємодії намірів та дій Україна, батьківщина віри та діалогу, зможе побачити визнаною свою гідність в колі інших народів. Пам’ятаємо також і те, як у зворушливих прощальних словах Іван Павло ІІ також щиро дякував тоді президентові Леоніду Кучмі за відважне запрошення відвідати Україну. Святіший Отець Іван Павло ІІ був тим білим вітрильником надії супроти вітру.

Найдивніше, Папа безумовно поспішав, щоб встигнути вчасно нам це сказати, якимось чином пізнавши велику нагальність для України на той час і, зрештою, не тільки на той, дати справжнє свідчення віри із свого боку. Іван Павло ІІ дійсно таки прибув не лише до греко- чи римо- католиків, але до всіх українців, які значною мірою втратили за останні десятиліття впевненість у собі – аж до очевидного браку взаємної пошани. Саме в цій не вельми добрій для нас ситуації, Папа Римський ствердив, що Україна має неоціненні скарби духу й культури, навіть більше, християнська католицька Європа також потребує спілкування з нами на шляху пошуків майбутнього. Іван Павло ІІ зворушив і розворушив Україну, навіть певним чином українську владу, не тим, що він був Папою, а саме високим рівнем духовної досконалості, коли правдиво-проникливе бачення стану речей не гасить віру, не розчаровується, але обдаровує просвітленням, ширить любов.

Виявлена любов Папи Івана Павла ІІ до України, як і його віра – без сумніву розкріпачили багато чого зашкарублого й застиглого і наче осяяли нас своєю правдою про високі спромоги людини, особистості. Велика людина і великий праведник, людина, більш близька до Ангела, яку ми навряд чи коли-небудь побачимо ще у цьому світі, ця людина вшанувала Україну своєю присутністю.

Приїзд Івана Павла ІІ був єдиним за всю історію Української державності, чи є перспективи у майбутньому знову вітати Римського архієрея на українській землі?

Вітати Римського архієрея на українській землі українці були б раді і щасливі. Очевидно, якщо існують зараз, а то й у майбутності всі можливості, щоб такий візит відбувся. Для цього потрібно багато складових. Найперше добра воля керівників української Держави, виражена через офіційне запрошення, політичний клімат, хоч би якась стабільність, потрібне запрошення з боку церковних структур, тут в Україні, з боку греко-католицької і римо-католицької Церков. Очевидно і, мабуть, найважливіше, має бути саме бажання Папи здійснити такий візит. До цього всього потрібно релігійний міжконфесійний спокій. Чи усі ці складові були присутні для відбуття попереднього візиту? Безперечно що ні, але були найважливіші: велике бажання папи Івана Павла II, бажання тодішньої влади і, безперечно, бажання Церкви. Такий візит може здійснитися у будь який час, якщо буде на це Божа воля і людське сприяння!

Чи маєте якісь особливі приємні спогади про Івана Павла ІІ? Які були ваші враження від візиту Папи до України?

Спогадів про папу Івана Павла II, безперечно тільки приємних, в мене є дуже багато. 27 років його Понтифікату, це моїх перших 26 років священства, яке розпочалось 1979 року, якраз тоді коли Папа перший раз прибув з візитом до Польщі, 3 червня 1979 року. Впродовж цього часу було багато можливостей і нагод зустрічатись з Папою і особисто, і під час різних подій. Годі про всі розповідати, може згадаю лише про дві, які відносяться до зустрічей із святим Папою: першої і останньої.

Перша, незабутня, зустріч з папою Іваном Павлом II відбулась 16 жовтня 1980 року. Напередодні я перший раз приїхав до Риму. Поселився в генеральному домі отців Василіян. Відразу почав складати план відвідування цікавих місць в Римі. І так, поки я вголос роздумував, куди і коли маю піти, долучився в мої планування о. Порфирій Підручний, тодішній секретар генеральної Курії, з порадою, щоб «завтра, в середу, піти на площу святого Петра. Там о 17 годині відбудеться аудієнція папи Івана Павла ІІ для паломників, які прибули до Риму з різних держав світу». Він підказав мені, як доїхати до площі і пояснив, як і де найкраще стати на площі, щоб зустрітися з Папою. Наступного дня я все це виконав. Прибувши на площу десь півтори години швидше, зайняв місце при першій доріжці, куди проходитиме Папа. До початку аудієнції вся площа заповнилась паломниками. Точно о 17 годині на площу прибув Святіший Отець Іван Павло II і, вийшовши з машини, почав пішки йти якраз по цій доріжці, біля якої я стояв. Йдучи, він вітався з паломниками, що стояли по обидвох її боках то з одного, то з другого боку. Наблизившись до того місця де стояв я, він перейшов на протилежний бік і там благословив народ. Я тоді подумав, що коли він повернеться на мою сторону, то вже буде далеко від мене, отже я з ним не привітаюсь особисто. Що було робити? Іншого виходу не було, як голосно скликнути одне слово – Україна, але так голосно, щоб заглушити народ, який також гомонів не пошепки. Довго не думаючи, це роблю, і Святіший Отець, мимо того що стояв повернутий до мене спиною, швидко повертається в мою сторону і підходить до мене. Хоч пройшло 40 років від цієї першої зустрічі, але знову бачу його благословляючу руку, яка спочила на моїй голові, пам’ятаю сердечний вираз його обличчя, щиру усмішку на його обличчі та відчуваю теплоту його батьківського серця. Ця зустріч відкрила двері для інших, які в наступних роках були довші і коротші, в його приватній каплиці чи в храмі, на різних площах і в залі паломника. Кожна з них, хоч була іншою, але доповнювала цю першу чимось новим, тому що його особистість була багатою через віру в Бога в різні харизми, і любов до людини. Тим усім він ділився з іншими.

Від цієї першої зустрічі до останньої пройшло 35 років. Саме ця остання відбулась в Києві, коли Святіший Отець прибув до нашого храму під час візиту в Україну. Папу бачити і говорити з ним під час візиту була не одна нагода, але те, що відбулось тоді під час відвідин храму, було настільки зворушливим, що не можливо цього також забути. Мабуть тому, що це фізично був вже інший Папа, як тоді при першій зустрічі, хворий і немічний, якому треба було подати руку допомоги, коли піднімався по сходинках, чи підтримувати коли переступав поріг храму і прямував перед іконостас, а властиво перед престол, на якому стояла дарохранильниця з найсвятішими Тайнами. Тут вже не потрібно було голосно говорити слово Україна, але перед входом сказати: «Святіший Отче, щиро вітаю Тебе на порозі новозбудованої василіянської Обителі в Києві, будь ласка благослови її!» І з тим коротеньким вітальним словом, папа Іван Павло II ввійшов до храму, приклякнув на солеї перед відкритими царськими дверима іконостасу і довго молився. Ми всі стояли на колінах біля нього і разом з ним молились. Опісля вставши, цією ж рукою, яка мене перший раз благословила на площі святого Петра, благословив храм і монастирську частину, яка нижче храму. Але не лише це, також народ який численно збігся біля храму і мовчазно чекав на його благословення. Саме це було найбільш зворушливим, коли його рука затрималась в жесті благословення, а цей мовчазний народ загомонів, не встояв мовчки, почав великодушно, хто як знав і як міг, вітати достойного гостя. Тут вже не було того, хто до якої конфесії приналежить чи до якого храму ходить, тут заговорили уста всіх однаково, бо душею і серцем відчули справжню любов Пастиря. Святіший Отець довго стояв на сходинках перед храмом і благословив, благословив це місце, благословив монахів, благословив народ. І це його благословення вже двадцять років у цій Обителі.