Монах-василіянин планував піти до монастиря у старших класах школи. Сумнів був в одному: завершити спершу університет. Бр. Тадей переконує: попри те, що монах помирає для світу, у стінах монастиря вирує життя. Про молитву, монаший театр «У каптурах», шлях до покликання і радість спілкуємося.

Брат-студент Василіянського інституту Тадей Херович вже у 9 класі знав, що піде до монастиря. Сумнів був в одному: завершити спершу університет, чи стати на чернечий шлях відразу після школи. Брат зізнається, що цьому передували моменти духовної кризи і навіть депресії, коли у підлітковому віці до храму ходив за інерцією. Однак через дружбу, молодіжні спільноти, і звісно потребу у душі юнак прийшов до храму і згодом почав молитися під час Літургії щоденно. Брат Тадей переконує: попри те, що монах помирає для світу, у стінах монастиря вирує життя і це не лише про молитву, хоча, звісно, саме вона як постійний діалог з Богом є серцем монашества. Вже роками при василіянському монастирі діє театр, який призначений не лише для вузького кола глядачів, але й має гастролі у різних куточках України. Про монаший театр, шлях до покликання і радість спілкуємося з бр. Тадеєм.

-У сьогоденні, коли маємо необмежений доступ до Інтернету, змогу багато мандрувати, змінювати професію, монашество іноді здається дуже радикальним і складним вибором. Як це сталося у Вас? Як знайти відвагу на цей шлях?

–З дитинства я був при храмі, з 5-ти років прислуговував. Це було на василіянській парафії у Дрогобичі. Насправді, мені здається, що немає різниці, чи це ХХІ століття, чи І, чи 40-кове. Коли Бог обирає і Він кличе, то Він кличе. Це можна відчитати. У підлітковому віці, коли вважав себе дуже дорослим, ходив на Літургію тільки у неділю для того, щоб мама не кричала, і дуже рідко прислуговував. Потім у 8 класі прийшов переломний момент, коли я зрозумів, що щось не так. І я у тому теж бачу, що Бог у такий спосіб діяв. У та часи, я був у такому депресивно-стресовому стані, мало спілкувався з іншими, мені складно давалася соціалізація. Вдома часто бавився у комп’ютерні ігри, не дуже цікавився навчанням. Динаміки у моєму житті не було. 

-Напевно, прийшов такий момент, який змінив усе?  Що ж сталося?

– Все почалося з уроку біології. У нас викладала вчителька, яка добре знала мою маму. Одного разу, ця вчителька почала розпитувати у нашого класу, коли і хто ходить до церкви, ну у нас у Галичині бувають такі питання. Я зрозумів, мене також неодмінно запитають. І роздумував, що ж відповісти,  адже до церкви я тоді ходив лише у неділю, ну бувало що й у свята інколи. Але це якось негарно би прозвучало… І я собі подумав: «Ну гаразд, я збрешу», скажу, що ходжу у неділю і у будні, коли є можливість, але я собі пообіцяв, що сьогодні ж ввечері піду до храму.  І у той день, коли я так собі вирішив, дорогою до церкви, у мене в голові роїлися думки: «Дурню, повертайся назад! Не роби цього», «Що ти там у храмі робитимеш», бо у ті часи мені у церкві інколи бувало нудно. Але я все ж таки себе примусив і пішов. Тоді на Літургії був ще один хлопець, який прислуговував. Разом із ним ми після молитви пішли до парафіяльного будинку, де був тенісний стіл. І це стало такою відправною точкою. Відтоді, я кожного дня ходив до храму, не пропускав. Після Богослужінь, ми зазвичай із другом грали у теніс, а потім я зауважив, що почала ходити й інша молодь, наші ровесники. Після вівтарної дружини, я перейшов у Марійську. Дехто думає, що Марійська дружина, то тільки для дівчат, насправді ні. Суть не у тому, що Марійська – це дівчата… Це була дуже класна спільнота, ми мали дуже багато ідей, разом збиралися кожного дня. Щоденно ходили до храму разом, потім спільно проводили дозвілля.. Це було для мене певне оновлення, раніше я такого не переживав, такої близької дружби. Багато справ ми робили спільно. У 9 класі я вирішив, що мені треба йти у монастир. 

– І вже з 9 класу рішення свого не змінювали? Чи сумніви були?

– Влітку я був на молитовній зустрічі у Крехові, там проводять такі зібрання хлопців. І мене це дуже надихнуло. Вже за рік, я сказав одному отцю про те, що збираюся йти до монастиря, він так подивився на мене, посміявся і сказав, «Ще цілих 2 роки і ще будеш мати дівчат, заспокойся!”. Однак, я після того, ще більше загострив своє бажання. І хотів з того часу навчитися користуватися Молитвословом. Адже коли йдеш у монастир, маєш якось готуватися. Але перший досвід був дуже травматичний.  У Молитвослові понад 1000 сторінок, потрібно постійно шукати правильну сторінку. На свято Миколая я отримав Молитвослов. І поки його опановував, довелося через нерви перейти, але дякувати Богу, отці показували, що до чого. І десь за місяць я здебільшого навчився користуватися ним, зрозумів, що співати треба. Новим викликом стало вчитися різних мелодій; це також досить цікаво. До кінця 11 класу, я вже орієнтувався, коли співати, що треба. Це мені дуже допомогло. Але я люблю спів церковний, вечірні молитви…

-Як звикнути до спільнотного монашого життя? Коли ти постійно перебуваєш у просторі із тими самими братами?  Втім і у подружжі, постійно доводиться вчитися приймати іншу людину з її немочами.

-У нас є постійна ротація. Перші роки, ти перебуваєш у певній рутині, бо бачиш тих самих братів упродовж приблизно 8-ми років. Але далі у нас здебільшого кожних 4 роки є розподіл, коли переводять до іншого монастиря. І порівнювати монаше життя із сімейним частково теж можна, бо маєш жертвувати своїм его для служіння іншим. Це дуже важливо і у монастирі, і у подружжі. Мені здається, що це все залежить від конкретної людини. Якщо людина будує собі це як в’язницю, сім’ю, наприклад, чи спільноту то воно так і буде, бо насправді, подружжя є союзом двох, які постійно динамічно розвиваються, подібно й монаша спільнота – це люди, які мають одну мету, рухаються до Царства Божого. 

-Монах іде до монастиря, щоб молитися. Але як навчитися постійно прагнути молитви, відчувати її смак і красу? Чи можуть бути моменти у житті монаха, коли він молитися не хоче?

-У духовному житті бувають кризи. Інколи варто переосмислити, а для чого я це роблю? Чому я сюди прийшов? Які було у мене наміри? Тому для того власне і є ці кризи, які допомагають переосмислити молитву як таку і думаю, це властиво кожній людині.

-Як Ваші батьки поставилися до Вашого рішення піти у монастир?

-Моя мама завжди була і є практикуючою християнкою і вона поставилася позитивно, звісно, без сліз не обійшлося. Батьку я сказав у 10 класі, бо він на заробітках був у Португалії, приїздив час до часу. Ми сиділи на кухні, щось жартували. А він мені каже: «Дивися, Володю, будеш мати жінку, побачиш як то є». А я сказав: «Не буду мати». І  моє рішення піти у монастир дуже його шокувало, мій тато навіть заплакав від цієї звістки. Я довго молився у наміренні, щоб він це прийняв, щоб це не було для нього таким болючим моментом. І перед самим монастирем, ми поспілкувалися тоді по скайпу, і він сказав: «благословляю». Тоді я відчув піднесення, насправді.

-На перший погляд може здатися, що послух, убожество і чистота у сучасному світі не те, що непопулярні, а навіть є викликом. Як людині сьогодення знайти у собі достатньо сил, щоб погодитися на них?

-Звісно, що без духовної підтримки і поради тут не обійдеться. Часом люди думають, що обіти – це тягар, чи каторга з якої неможливо визволитися. Але я думаю, що проблема у тому, що люди не до кінця розуміють, що це означає. Наприклад, убожество. Дехто ставить його на одні терези з бідністю. Коли ти приходиш до монастиря, то суть у тому, що тут ніхто не має свого чогось. Думаю, що найбільший виклик це є послух. Внутрішньо це напевно найбільш болюча точка на сьогодні. Але фактично послух – це просто виконувати свої обов’язки. Переважно настоятелі дають ті обов’язки, які ти можеш зробити. Якщо ти не хочеш це робити, має бути причина, аргумент. Про чистоту все зрозуміло, мені здається.

Монаший театр «У каптурах» це теж важлива частина життя у Вашій спільноті. Розкажіть, як виникла така ідея? Чим театр живе сьогодні? І чи не закидають Вам, що театральне мистецтво – це не справа монахів?

Думаю, що театр – це своєрідний спосіб місії, спосіб проповідування. У ті вистави, які ставимо, вкладаємо певний контекст, котрий повинен донести людям меседжі, для того, щоб змінювати себе, думати над життям. Від проповідника залежить лише його проповідь, а решта – від Бога.

Якщо ж говорити про театр і духовенство, то навіть св. Папа Іван Павло ІІ дуже любив театр і сам грав деякі ролі та до театру ставився досить позитивно. У нас бувають гастролі у різних куточках України. Театр існує з 2007 року.  Кожна вистава несе філософський зміст. Наприклад, ставить питання «У що ти віриш?». Це щодо правильного розставлення пріоритетів, розуміння навіщо взагалі живеш. Також у нас була вистава «Різдвяна лихоманка», присвячена Різдвяним традиціям. Цьогоріч ми старалися зробити таку постановку, яка б зацікавила дуже різну аудиторію. Ми відштовхнулися від історії про Трьох Царів і тему дуже осучаснили. Ірод став у нас бізнесменом, один персонаж став блогером, інший –поетом (відображення людини, яка перебуває у духовних пошуках). Вхід на наші вистави – вільний.

За матеріалами: velychlviv.com