Як блискавка пронісся на небосхилі української історичної науки Теофіль Коструба (1907-1943) – швидко заяснів і швидко згас. Як воскова свічка загорівся у Василіянській чернечій спільноті ієромонах Теодосій Коструба і запалив незгасну пам’ять про себе в наступних поколіннях василіян. Ще перед постриженням у ченці його товариші висловлювались про нього як про «святого чоловіка» і «праведника», а монахи подивляли його глибоку побожність, працьовитість і самовіддачу. Але, щоб досягнути цих чеснот, Теофіл пройшов непростий шлях духовної праці та внутрішньої боротьби. Тільки невеличкими фрагментами знаємо, яку духовну кризу він пережив, перш ніж стати тим ким став. Маємо чимало статей про Кострубу, що вийшли з-під пера його товаришів з університету двох Олексадрів – Моха і Домбровського, які захоплені його прикладом, хотіли максимально віддячитись і увіковічнити його ім’я, з василіян – о. Романа Луканя, вірного товариша, теж історика…

З нагоди вісімдесятої річниці з дня відходу до вічності (+3 березня 1943) ієромонаха Теодосія Теофіля Коструби, ЧСВВ публікуємо його автобіографію, написану для редакції газети «Нова Зоря» в 1936 році – задовго до того, як він став василіянином та ієромонахом. До автобіографії сам автор додав список власних найважливіших праць. Досі в публікаціях про Теофіля Кострубу і його наукову діяльність ми не зустрічали посилань на дану автобіографію, тому вважаємо її цінним джерелом до життєпису цього видатного історика, перекладача й журналіста. Текст подаємо мовою оригіналу, а деякі авторські скорочення розкриваємо в квадратних дужках.

Опрацював о. Єронім Грім, ЧСВВ

Центральний державний історичний архів України у Львові, фонд 406: Редакція газети «Нова Зоря», м. Львів, опис 1, справа 199: Статті Коструби Т., Том І, аркуші 1-8.

Теофіль Коструба

Посвідчення члена Українського Допомогового Комітету, видане о. Теодосію Кострубі, ЧСВВ 11 грудня 1942 року

Моя автобіоґрафія

Я вродився в Старій Ягольниці, селі чортківського повіту на Галицькім Поділлі. Батько мій Петро був народнім учителем і в часі мого народження управителем школи в Ст. Ягольниці. Там у шкільнім мешканні я й уродився 23 травня 1907 року. Місця мого вродження не тямлю, бо як я мав ледве кілька місяців, мого батька перенесли до Іваниківки, богородчанського повіту, де я прожив із родичами й ріднею (сестри Ольга й брат Петро Олександер, нині вчитель ґімназії у Львові) до шестого року життя. Я був наймолодший (5-тий: дві сестри, Ольга й Марія, померли в діточім віці, друга сестра Ольга *1897 р., брат *1902 р.) – більше дітей уже мої родичі не мали.

Мій батько (*1850 - +1926) походив зі селянського роду, але зі шляхотською домішкою в крові. Його батько Іван був дяком у Княжу, золочівського повіту (там і досі живуть Коструби – стриєчні браття з родинами), й там мій батько прийшов на світ. Мати його походила з Ваневичів, бабка з Верещинських – правдоподібно зубожілої вітки того самого волинського роду, що в XVI столітті видав знаного латинського київського Єпископа Йосифа Верещинського, приятеля запорозьких козаків. З моєю матірю батько побрався 1894 р. (18.ІХ).

Мати моя (*1873 р.) походила з інтеліґентської родини. Дідуньо по мамі, Григорій Павляк, походив із міщанського роду з Гусакова, мостиського повіту, і твердив, що походив із козацького роду. Бабуня Теофіля[1] походила із Колянковських, а по матері з Красіцьких. В родині Колянковських була традиція, що вони нащадки роду, що виемігрував з Московщини (з аристократії) й тут прибрав інше прізвище. Дідуньо був народнім учителем і управителем школи в Полівцях, чортківського повіту.

Хоч я і по батьковій і по матірній лінії звязаний із Поділлям, то поки що не судилося мені жити там. Батько перейшов на емеритуру, маючи попереду ще рік відпустки – й перенісся з родиною до Станиславова (осінь 1913 р.), щоби вможливити науку дітям: семінарійну сестрі (перед тим училася в Перемиськім Ліцею) й ґімназійну братові. Війна перекреслила пляни. – Мене батько вчив приватно того, що треба було знати з обсягу нижчої школи. Восени 1916 р. ми покинули Станиславів і переїхали в Чортківщину – втікаючи від голоду й вічних обстрілів міста. Спинилися в селі (вл.[астиво] de iure місточку) Білобожниці, де жили до осени 1928 року, де й помер мій батько, де ми пережили траґічні перипетії 1918-1923 років…

Перша сторінка автобіографії Теофіля Коструби

З Іваниківки лишилися мені деякі (нині вже дуже бліді) спомини, зі Станиславова теж дещо (вже більше), але головно воєнно-баталістичні. Властиві спомини вяжуться з Білобожницею й околицею, з «коханим, золотим Поділлям», якому я в днях першої молодости списував гимни захоплення. Подільська рівнина з її прекрасними килимами збіжжя, ровами-яругами, чи радше долинами рік зі селами, а далі стіна ліса на півночі чи завдаток безконечного степу на півдні (половецькі поля) – така панорама становила мою естетичну поживу. З лєктури – найраніша: шкільна Біблія, яку я вивчив до останньої друкарської похибки, «Дзвінок», і – «Руські читанки» для ґімназії, укладу Антона Крушельницького. З іншої лєктури я любив східну екзотику («В країні Магдія» К. Мая й под.), впрочім читав без розбору; наша прегарна бібліотека пропала в Станиславові – як, впрочім, війна пожерла цілий маєток батька, вартости кількадесять тисяч корон. Довелося бідувати, заробляти на хліб – і батькові-старцеві й братові. Я ще був «щасливий», бо помагав лише в скромнім господарстві: пас корову, пробува́в цілими днями на полі (переважно самітно) і – списував… літургічні книги й євангельські тексти: дуже любив їх так, у старословянській мові, хотів мати для себе неодмінно всі. Здається, письменська жилка вже тоді обзивалася. Коли б я був письменником-поетом, я напевно сказав би, що мушу писати; але я не балєтрист, ні поет, тому скажу: пишу багато, бо вважаю, що треба.

Але до речі – про школу. В Білобожниці почав переробляти зі мною ґімназійну програму брат (учив мене сам усіх предметів; він був відзначаючим учеником, успів скінчити 3-тю клясу ґімназії, але подібно як мати, дуже багато читав) – аж у 1922 р. я здав вступний іспит до 4-тої кляси української ґімназії Р[ідна] Ш[кола] в Чорткові. Я був тут усього одно півріччя, бо захворів, вернувся додому в березні 1923 р. й – більше не вертався до ґімназії. Чому – сам уже не тямлю[2]. За той час почали впливати на мене: учитель польської й німецької мови, Олександер Кульчицький, що «фільософічно» трактував предмет (польська) й по-простому вчив думати. Оцінити його не вмію, бо замало споминів про нього мені лишилося; пізніше читав його статтю в Л[ітературно]-Н[ауковому] В[існику] про Метерлінка п[ід] н[азвою] «По дорозі в велику тайну». Щиро люблю вчителя історії й ґеоґрафії, Івана Калиняка, але ми краще пізналися вже пізніше. Скажу лише, що замилування до історії він просто ще не мав часу мені впоїти, хоч міг би був це зробити – і пізніше ми говорили на ці теми. Зі школи я виніс замилування до греки й (слабше) латини; основи знання тих мов поклав мій брат. Він і батько – це були вчителі, що защепили мені не лише основи знання, але й характеру. Батько, глибоко релігійний і безкомпромісово чесний, глибокий, щирий патріот, вірний син села, що ціле життя працював над його піднесенням освітним і економічним, – защепив у мені свою безкомпромісовість зі злом, чистоту й гарт духовий, заправлений рисами працьовитости й суворости, полученої з великою любовю до мене. Брат великий натиск поклав на почуття чести, на сталість характеру, національне виховання (сам доброволець УГА 1919 року, перейшов муки Армії й після повороту – тюрми) і на почуття власної гідности. По матері я одідичив неможливість бути без діла – подібно до неї (але й до батька) не можу бути без праці. Вона вчила мене – крім основ віри, молитви, родинної любови (ми дуже любилися – особливо з братом, сестри майже ніколи не було дома, спершу в Перемишлі, потому постійно в школі) ще засад поведення з людьми, викорінювала злі привички, засновувала по-жіночому ніжність, співчуття, милосердя до бідних і кривджених. Ось мої вчителі, ось ті, кому завдячую, що доброго в моєму характері.

Решту робила лєктура. Улюбленого письменника я не мав і досі не маю; сильне враження робив на мене наш Шевченко й із чужих – Словацький[3]. Та нині вони не є спеціяльно улюбленими. Зате скоро почув я охоту до наукової праці: спершу пильно виучував клясичні мови, потому (підо впливом знакомого вчителя ґімназії Василя Коваля, великого бібліофіла, від якого маю неодну дуже цінну річ і – вказівку) звернувся я до студій української літератури, а якось сам уже й історії. Рішаючися на вибір мого сталого заінтересування, я вибрав історію, хоч менше її знав і – любив, ніж літературу…

Чому це сталося? Я був почав тоді виробляти свій політичний світогляд, який – знову підо впливом мого брата-вчителя – почав формуватися на «Листах» Липинського (рр. 1926-1928). Очевидно засуґґерувати мені годі було щонебудь, ми нераз тяжко змагалися – а брат розторощував аргументами. «Листи» він таки й мусів мені залишити – й вони є (й досі) моєю найчастіше читаною книгою. Ось мій улюблений письменник: Вячеслав Липинський. І тому, що треба істориків державників – я став істориком. Без матури ще, до якої я вчився приватно (брат тимчасом здав матуру й записався на університет, 1926 р.), я вже вислав дві праці до «Записок НТШ», що й були видрукувані.

Осьтут впливи на мене кінчаються. Я почав зміцнювати й поглиблювати одержані основи й у такому моєму психічному стані ми з матірю переїхали на стало до Львова (осінь 1928). Я рвався до бібліотек, до наукової праці, до писання. Львівської доби окремо характеризувати не буду. Моя характеристика цієї доби – в моїх писаннях і праці над поглибленням знання історії. Співробітничав у «Поступі» (1930), «Дзвонах» (1931, вийшов звідти після поміщення пасквільного комунікату «братчиків» – разом із іншими гетьманцями), «Хліборобськім Шляху» (1932-1935) – ідеольоґічно й науково й остаточно в «Новій Зорі» (1935-1936) – теж науково й ідеольоґічно. Крім того я сталий співробітник «Записок ЧСВВ» (від 1932 року).

Під час важкої хвороби отець Теодосій Коструба, ЧСВВ не переставав усміхатись

Для перегляду моєї праці, подаю список важніших своїх друкованих робіт. Зазначую, що повна бібліографія (лише наукових речей) винесла б около 150 позицій. Для повноти додам, що працюю як член історичних Комісій при Наук. Т-ві ім. Шевченка, а саме – старої історії України, нової історії України у Дидактично-історичній. Запрошений і працюю в «Kwartalnik-у Historyczny-м», виданнях «Червоної Калини» й баг[атьох] ін[ших] – очевидно, це не стале зайняття.

Що торкається моїх плянів, то метою мого життя є дати добру історію України – якщо Бог позволить; до того приготовляюся пильно. Тепер працюю над працями з історії Церкви (лєґенда про св. Андрія, про хрищення України), про Льва Даниловича (в пляні на 160 сторін друку) й багато інших.

У Львові, 18 вересня, 1936.

P.S. Тепер студіюю на Львівськім університеті історію, під проводом проф. Т. Е. Модельського (середньовіччя). Матуру здав як екстерн клясичного давнього типу в Академічній Ґімназії у Львові в 1930-ім році.

Т.К.

Список важніших праць

• І. З історії:
• а) окремо:
• 1. З минулого м. Чорткова [Львів, 1929]. – Відб. зі ЗНТШ. Т. 150.
• 2. Гетьман Іван Скоропадський. Львів, 1932. – Друк. у «Хліборобськім Шляху», 1932.
• 3. Галицько-волинський літопис. Переклав і пояснив… 1 частина (Українська Бібліотека, ч. 43). Львів, 1936.
• 4. dtto. (УБ. ч. 44). Львів, 1934.
• б) в періодиках і збірниках:
• 5. Сліди мітольоґічного дуалізму в Галичині. (ЛНВ. 1931, VI).
• 6. Неіснуючий монастир оо. Василіян у Чорткові. (Зап. ЧСВВ. Т. ІV (1-2).
• 7. Гетьман Іван Мазепа. (Новий Час, 1932, чч. 62-67).
• 8. Петро Конашевич-Сагайдачний. (Літопис Ч[ервоної] К[алини]. 1932, VIІ-VIІІ).
• 9. Вернигора (Українська лєґенда). (Калєндар Ч[ервоної] К[алини] на 1933 р.).
• 10. Чи Галичина за кн. Олега належала до Києва? (Хліб. Шлях, 1933, ч. 1).
• 11. Недруковані «Спомини з життя» Олександра Барвінського. (Ibidem, 1933, чч. 5, 6).
• 12. Дмитро «Детько». (Ibidem, 1933, ч. 8).
• 13. Русь римського закону. (Нова Зоря, 1934, ч. 1).
• 14. З новіших дослідів над економічною історією України. (Український Аґрономічний Вістник, 1934, І).
• 15. Чи Теркова Са’деддіна – Чортків? (ЗНТШ. Т. 152).
• 16. Гетьман Данило Апостол. (Літопис ЧК. 1934, VIІ-VIІІ).
• 17. Гайдамацькі рухи ХVIІІ ст. (Хліб. Шлях, 1934, ч. 48).
• 18. Московські замисли проти гр.-кат. Церкви в Галичині в 1914 й 1915 рр. (Нова Зоря, 1935, ч. 6, 10).
• 19. Культ св. Климента Папи в давній Україні. (Ibidem, 1935, ч. 14).
• 20. Коли народився кн. Юрій Львович? (Хліб. Шлях, 1935, ч. 11).
• 21. Станислав Мрозовицький-Морозенко. (Літопис ЧК, 1935, VIІ-VIІІ).
• 22. Греко-кат. Церква в «Тернопільськім Краю». (Нова Зоря, 1935, ч. 58).
• 23. Коли написане Мономахове «Поучення»? (Наша Культура, 1935, ІV).
• 24. Княження Льва Даниловича. (Нова Зоря, 1935, ч. 66, 68, 69).
• 25. Іван Халдеєвич, воєвода князя Володимирка. (Літопис ЧК, 1935, ІХ).
• 26. Університетські проєкти в Сх. Україні в 2-й пол. ХVIІІ ст. й на поч. ХІХ ст. (Рідна Школа, 1935, ч. 18).
• 27. Перший король України. (Калєндар ЧК на 1936 р.).
• 28. Перший паломник з України. (Нова Зоря, 1935, ч. 78).
• 29. Йосиф Виговський, єпископ Луцький. (Ibid. 1935, ч. 84).
• 30. Князь Олег «Віщий». (Ibidem, 1935, ч. 94).
• 31. Чудотворна ікона, пізніша «Ченстоховська», у творі Домініканця Симона Окольського. (Ibidem, 1936, ч. 2).
• 32. Початок Львова. (Українські Вісти, 1936, ч. 9).
• 33. Заснування Станиславова. (Добрий Пастир, 1935, ІІІ-ІV).
• 34. Роман Мстиславич, «цар і самодержець усієї Руси». (Перемога, 1936, І).
• 35. Польський лист про українську Церкву з ХІІ ст. (Нова Зоря, 1936, ч. 19).
• 36. Відвідуймо й пізнаваймо музеї. (Ibid. 1936, чч. 29, 34, 35).
• 37. Князь Святополк «Окаянний». (Літопис ЧК, 1936, VIІ-VIІІ).
• 38. Унія і Москва. (Нова Зоря, 1936, чч. 54, 56, 58, 64, 66, 68, 70).
• 39. Політика Короля Данила Романовича. (Калєндар ЧК на 1937 р.).
• 40. «Середньовічна традиція» пліснесько-підгорецького монастиря. (Зап. ЧСВВ. VI (1-2).
• ІІ. Інші:
• а) окремо:
• 1. Олександр Кониський, Непримирена. Опрацював… Львів, 1932.
• б) в періодиках:
• 1а. «Дріяда» Івана Франка. (ЛНВ, 1930, VIІ-VIІІ).
• 2. Петро Ніщинський. (Мета, 1931, ч. 8).
• 3. «Пісня Богові». (Мета, 1932, ч. 21).
• 4. Великий День. Драматична поема Романа Купчинського. (Літопис ЧК. 1933, ІІІ, ІV).
• 5. Загальні відомості про державу. (Хліб. Шлях, 1933, чч. 15-16, 19, 20).

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………

[1] На памятку бабуні мені надано імя (Теофіль), а крім того теж ще два – на памятку обох дідусів (Іван, Григорій).

[2] Це риса моєї вдачі: не люблю думати про своє особисте минуле.

[3] Любив я ще Вайлда (нариси), Матерлінка, з наших – Коцюбинського (за його культурність) і Кобилянську (Ніоба).

[4] Я не торкався цілком релігійної сторінки. Лише, коли мова про впливи й ділання на мене у Львові, то на цьому відтинку багато завдячую Олександрові Мохові й Петрові Шостиківському (з людей, не з лектури!)