«В переслідуванню віра скріпляється, родяться герої» – ці слова зі спогадів ієромонаха Макарія Каровця, ЧСВВ (1873-1944) про один із епізодів його душпастирського служіння для вірних римо-католицького обряду, яке він здійснював на Вінниччині упродовж 1920-1929 років. Потрапив о. Каровець на українські терени поза Збручем як польовий духовник разом із відділами Української Галицької Армії в 1919 році. Через брак римо-католицьких священників і з благословення настоятелів свого Чину залишився для служіння на Поділлі, яке тоді вже опинилося в складі УРСР. Радянська влада від початку поступово затягувала зашморг на релігії, а особливо на Католицькій Церкві, всіляко обмежуючи права вірних, конфісковуючи храми й арештовуючи священників. Отець Макарій поперемінно проживав у Браїлові, Жванчику, Могилеві-Подільському та Озаринцях, а доїздив до інших менших містечок і сіл, які належали до цих парафій. Він декларував себе підданим Австрії, тому довший час радянська влада його не рухала. Наприкінці 1920-х років і він почав зазнавати певних утисків і, врешті, сам звернувся до ВУЦВК з клопотанням про дозвіл на виїзд до Австрії. 24 листопада 1929 року був депортований на межі СРСР. 

Спогади, які публікуємо – це розповідь о. Макарія Каровця про його душпастирювання в селах і містечках півдня Вінниччини на Великодні свята за григоріянським календарем: 16 квітня – Велика субота, і 17 квітня – Великдень 1927 року. Стаття була надрукована в газеті «Нова Зоря» 2 травня 1937 року. Мову і стиль автора залишаємо без змін.

«Нова Зоря», ч. 32 (1032) за 2 травня 1937, с. 12.

о. М. Каровець ЧСВВ

Великдень на Україні 1927 р.

Спомини зперед 10 літ

На Вел. Україні в дієцезії Камянецькій було 1927 р. нас католицьких священиків 44 при життю, а з того більшість, бо 34 і на свободі. Кождий з нас мав по кілька парохій. Деякі, як о. Кваснєвський у Проскурові, мали 20 тисяч парохіян до обслуги; старушок о. Яблоновський в Ладижині над Богом ледви міг вже дещо працювати, а мусів ще доїздити до Куни в Гайсинськім повіті, о. Райко був в Дзиґівці, а доїздив до Ямполя, о. Павільчус, Литовець, був у Томашполі а доїздив до Красного, о. Лаврецький на кінці дієцезії в Голованевську в сусідстві з Катеринославщиною і Херсонщиною. Я був близше на захід в Могилівській окрузі. До мене належали містечко Лучинець, м-ко Яришів над Лядавою, допливом Дністра, м-ко Озаринці над Немією і місто Могилів, де була колись катедра вірменського катол. єпископа. Останнім був єп. Кшиштофовіч. З Могилева до Лучинця було 30 км. з гаком, до Яришева 16, але зате їзда майже над самим берегом Дністра аж до Серебрії, де дуже слідило ҐПУ, бо по другій стороні ромунські жандарми (колишні буковинські, австрійські) співали деколи «Ще не вмерла Україна», – а се страшно хвилювало граничників з Погранбату, хоч у Погранбаті тряфлялися й Українці. Я з одним стрінувся раз на границі в гостині в Українця Л. (де мене завів Поляк Н. і упередив, що буде там 2 з ҐПУ). Як я увійшов до дому Л., застав я вже тих двох з ҐПУ. Один витаючись зі мною стиснув мене добре за руку і – поцілував. Се був зовнішний знак його українських почувань, бо він знав від Поляка Н., що я Українець і Галичанин. Звідси й була симпатія до мене. Розмова велася по українськи. Ми прийшли туди вже як смерклося, страха ради. Хоч і мій співбесідник з Погранбату X. і я були Українці й по українськи відчували, то все таки не могли щиро по душі поговорити. Я розуміється щадив його, а він мене.

Тяжко було мені в тім 1927 році. Якраз у великий второк [1] ҐПУ арештувало мого сусіда, о. С. [2], а він обслугував парохії Снітків, Копай (давніше Копайгород), Вербовець і Заміхів. Вже самі мої парохії давали мені богато праці і я мусів добре звиватися, щоб відправити у всіх парохіях бодай резурекцію [3], бо Сл. Божу першого дня міг я мати в двох, а другого дня у других двох парохіях. А тут приїхали до мене ще люди зі Сніткова, 45 км. від Могилева, щоб і в них в суботу вечером відправити резурекцію та другого дня Службу Божу. Я обіцяв, що приїду і відправлю резурекцію, а потім мають мене відставити в ночі до Лучинця. Делегація обіцяла все зробити і дійсно дотримали слова.

Рано в Вел. Суботу виїхав я до Яришева, відправив там Службу Божу з усіми церемоніями, посвятивши воду до Св. Тайни крещення, наливши в воду на знак креста св. мира, потім єлей оглашених, а втретє обоє разом і замочивши воскову трійцю в тій свяченій воді, котрою хреститься цілий рік дітей. Посвятивши по полудні по резурекцїї паски, виїхав я в напрямі на Снітків, 35 км. По дорозі коло год. 3 доїхав я до Кикавки (с. Кукавка (прим. ред.). Тут посвятив я в домі К. паски для католиків з того села (а було їх там 5 хат). І тут користав я з Нового Кодексу кан. права [4] і зїв свячене, (бо по новому кодексови нема у латинників посту в суботу по полудні). Добродійство нового Кодексу зумів я оцінити, коли їздив цілу Вел. Суботу, цілу ніч святої Суботи і на сам Великдень.

З Кикавки за сонця ще виїхав я до села Н. (назву вже призабув, бо то вже 10 літ тому (ймовірно с. Немерче (прим. ред.). Там було 20 хат католиків, всі знесли до одної хати все, що Бог дав на свята, я посвятив, пожелав свят і заповів, де завтра буде набоженство. Люди подякували мені що будуть мати свячене, побажали мені свят, дали, нові коні і пільними дорогами повезли до Котюжан. Хоч як бігли добрі коні, в Котюжанах вже мені смеркало, а переді мною ще далека дорога. Маю бути ще в 4 парохіях, а на те була всього один ніч і пів дня, бож резурекцїї не можна правити вже по полудні в неділю. Нема часу заснути і відпочити. Так бажалосяб зодоволити всіх людей... Породі мною ніч, далека дорога, глибокі яри – Попова долина за Снітковом, глибокий яр і ріка Лядава з великим камінним в Котюжанах, далі степ, недалеко від дороги ліс, а в лісі...

В Котюжанах було тоді 150 домів католиків. Я посвятив їм всякі сніти і запросив на набоженство, де кому блисше. Люди вдячні, тішаться, що будуть мати свячене, а дехто ховає свячені яйця чи крашанки, щоб передати тим, що десь на далеких одаях [5] чи хуторах, бо се посвятив їм «ксьондз», а на ті сумні часи безбожного комунізму се велика радість, що свячене яйце дістануть і поділяться ним в родині. Дають мені знов нову підводу, свіжі коні: всі знають, що я маю відбути ще далеку дорогу, а мало на те часу, щоб тратити на їзді.

Заїзджаю до Сніткова. Се місточко. Костел на кінці його, якраз на самім початку. Хоч вже стемнілося, видніють мури – ґотики; – на дорозі і цвинтарі снуються люди. Всі тішуться, бо «ксьондз» приїхав: буде набоженство. Я убрався у всі ризи, зробив виставлення Св. Тайн, відправив надгробне і взявши відтак в руки св. Тайни в монстранції, зачав воскресну пісню. Обізвалися дзвіночки, відтак сиґнатурка [6], а за нею всі дзвони. Народ весело підхопив пісню і з Ісусом Христом зачали ми обходити навкола святиню. Нарід мов море филює, шумить, співає з радости, дзвони гомонять на всі сторони, що Христос Воскрес, Христос панує, царствуватиме, бо він resurrexit sicut dixit – Alleluja! Се наглядно вказує священик в лат. обряді відкриваючи по части хрест, перше закритий, і відкривши одну руку – співає Surrexit Dominus de sepulcro. Те саме другу руку а на кінці відкриває цілий корпус і підносить хрест вгору при словах: Surrexit Dominus de sepulcro – Alleluja. І те саме роблять лат. священики всюди і в Римі і в Чікаґу, в Токію і в Лондоні і на островах Філіпінах і на Каролінах. І всюди одні слова, однакова церемонія, – так і чується, що це вселенська віра і вселенський обряд...

Була вже 9 година, як я скінчив по обході резурекцію в Сніткові. Переді мною ще Лучинець, Озаринці і Могилів. Можу скінчити все найскорше коло 1 пополудни. Чи витримаю я те все один, таку дорогу і без випочинку?

Вийшовши з костела питаю – де моя підвода – чи доїду на час? Переді мною брика, четверо коней бахмачів, високі здорові, запряжені в чвірку по двоє, бо на Україні широкі шляхи, є куди гуляти! Є Гуляй поле – але й гуляй доле. І та доля гуляє – по степу широкім, по шляху далекім. Гуляє, гуляє, з вихром розмовляє, а той вихор дуби з корінням вивертає. А скажений демон на глум Харкова по українськи дещо заспіває, чути навіть «Запорожця за Дунаєм», чути «державного артіста» як виспівує:

Тепер я турок не козак

Тепер я добре одягнувся

І як воно зробилось так,

Що в турка я перевернувся!

Справді перевернувся український козак в Турка яничара і вірно служить Москві, бо не хотів боронити Київа, атамани розпустили козаків до дому. От і сміялися з нас «анґлічан», що ми шукаємо якоїсь України! Бо так сказав московський, червоний та рудий демон.

Я сів на бричку. Переді мною напереді два фірмани. Місяць освічує нам шлях. Минаємо людей, що гурмами йдуть дорогою. То католики з Котюжан вертаються з резурекції в Сніткові, бо то їх парохія. Ми минули всіх людей. В полі тихо, лише бричка тарахкоче і чвірка тупоче. Питаю моїх фірманів, що ми зробилиб, якби нас напали бандити? «Прошу, отче, не боятися, каже один з них, тут з вами найстарший бандит».

Се була правда. Один з них був провідником банди, не тої простої для грабунку, але банди політичної. І та банда робила довший час богато шкоди большевикам. То 16 з тої банди напало на Бар, по 4 стало на кінцях міста, а 4 ввійшли до міста. З трьох сторін міста обізвалися бандити, дали кілька сальв, чотири впали до міста – спалили міліцію, всі акти, папери, ограбили; те саме зробили в Лучинці, потім в Котюжанах задержали зелізничний поїзд, 4 увійшли на стацію, урядник телєґрафує до сусідньої стації, але «бандит» відбирає він нього телєґраф і дає знати, що поїзд спізнений на пів години, а в поїзді граблять Жидів і комуністів. Комісарі зі страху дрожать, віддають самі все і по пів години поїзд поїхав. Той, що мене віз, був провідником банди, католиком, а головою православний Українець.

Нам вільно було їхати і в ночі. Коло 11-ї в ночі був я в Лучинці. Народу повний костел. Я й тут відправив все, посвятив і коло 1 в ночі їду дальше. До Озаринець 20 і кілька кільометрів. В Лучинці були люди з Немерчі, Ольчидаєва, Лучинчика, по дорозі я їх минав. Аж виїхав на шлях, що веде до Могилева. Година 2 в ночі, хочеться спати. Я ліг на возі, ніби дрімаю. Час до часу гляну вгору, наді мною ясні зорі. Чую, як одна з тих зір, се надприродне світло віри і надії на Бога, веде чоловіка шляхом життя, а веде так певно, так старанно, як ніякий провідник на землі. Тоді чув я правдивість слів псальма 90-го і до нині її відчуваю: Живий в помочі Вишнього під опікою Бога небесного замешкає, бо Він ангелам своїм заповів, щоб хоронили та стерегли тебе на всіх дорогах твоїх…

Досвіта коло 4 г. був я в Озаринцях як взріла мене прислуга церк. при світлі місяця, зачали дзвонити сиґнатуркою. Зібралися люди, упорядкувався похід процесійний. Я відправив знову все, і резурекцію і гарний похід зі св. Тайнами. А люди з озаринецької парохії, з самих Озаринець і 6 сіл: Коньови, Вендичан, Серебринця, Борщівець і Следі, заповнили святиню. Тут крім резурекції мав я і Сл. Божу і промову до парохіян, як і всюди. Потім похрестив я дітей, бо поприїздили люди з дітьми, і коло 8-ї год., виїхав я до Могилева.

Доки я на свіжім, холоднім воздусі – не чую утоми… хіба трохи боки болять, бо тіло потребує спочинку. Коли в 10 рано був я вже в Могилеві. Тут вже місто. Парохіяни інтеліґентні. Є і селяни з сіл, що належать до могилівської парохії, як Немія, Брониця, Катеринівка, Ротмістрівка, Шлишківці. До асисти убралося богато і дітей убраних в гарні українські одежі і панни до феретронів [7] і хоругов і старші поважні мужчини до бальдахима. А вже найкраще виступила процесія в Могилеві. На бальконі Окр. Викон-Кому стояли урядники Округа. Всі поздіймали шапки, немов відчували присутність Бога утаєного під скромним видом хліба. На вулиці стало богато людей і безбожників, та ніхто не важився нарушити маєстату реліґії. Процесія з радісним співом обійшла три рази навкола костел. Нарід повний одушевлення і щастя, яке дає лиш релігія і віра в Бога, немовби говорив безбожникам: хоч ви переслідуєте реліґію, то вона такий сильний чинник в життю людства, що скріплені нею люди перенесуть найтяжші переслідування, бо реліґія се Бог, що нас створив, що в нас жиє – і ми в Нім движимось і в Нім ми є. Безбожник буде дрожати і сохнути.

І в Могилеві правив я утреню воскресну, але сидячи на sedes’і (збоку, перед престолом, те що наше горне сідалище за престолом) я почув, що мені очі клеються; я ставав, де треба було стати і якось з трудом закінчив утреню. Перебрався я в захристії в інші ризи і вийшов до престола на Службу Божу. Відмовляючи перед степенями престола молитви, я мало не впав. Аж тут почув я цілу втому.

Приступаю до престола, цілую престіл – і чую, що туй-туй упаду.

Я зачав: Слава во вишних Богу... Gloria in excelsis Deo… Хор з орхестрою відспівав цілий гимн. Спів і орхестра мають таку силу, що підтримують найбільше ослабленого. При гармонійнім співі хору (скріплений навіть православними – і сам архидіякон місцевого правосл. єпископа співав по празниках в костелі) – я очуняв, в мене вступила сила і бодрість – і якби нічого не було я відправив Службу Божу – на честь Воскресення Христового. Добрий Бог дав мені тілько сили, все те перенести, а людям такої відваги і смілости, постояти за честь Воскресення Христового і зберегти перед безбожниками свою віру і витривалість. Дійсно в переслідуванню віра скріпляється, родяться герої. Востани Господи Боже мій, нехай вознесеться рука Твоя, бо Ти царствуєш во віки.

Примітки:

1. Великий вівторок за новим стилем у 1927 році припав на 12 квітня, а Великдень – на 17 квітня.

2. о. С. – о. Мар’ян Соколовський (1897-1988) – римо-католицький священник. Служив в парафіях Куманівці, Хмільник, Стара Синява, потім у Сніткові та Копайгороді. З 1921 року до 1927 року кілька разів був арештований більшовиками. Останній раз потрапив до в’язниці у Сніткові 12 квітня 1927 року. У 1928 році був засуджений до смертної кари, однак після чотирьох років ув’язнення 10 січня 1932 року його помилували, а 15 вересня 1932 року обміняли на більшовицьких шпигунів. Виїхав на Волинь, а в 1939 році – далі до Польщі. У 1933 році відвідав о. Макарія Каровця ЧСВВ у Львівському монастирі, про що є запис у монастирській хроніці: «26.І.1933, четвер. О. Маріян Соколовський, римо-катол. священик, що працював на Україні разом з нашим о. Макарієм, тепер випущений більшовиками з тюрми в дорозі виміни, опинився в Польщі і відвідав о. Карівця, свойого старого знайомого. Перебув у нас кілька днів, розповідав гарною українською мовою про свої життєві пригоди» (ЦДІАУЛ, ф. 684, оп. 1, спр. 2197: Хроніка [Львівського] монастиря за 1931-1937 роки, арк. 49зв).

3. Резурекція – пасхальна процесія довкола храму. На чолі процесії несуть хрест, оздоблений червоною стулою, і статую Воскреслого Христа. Якщо є така можливість, процесія виходить назовні і обходить довкола храму раз або тричі. Після повернення процесії до головного вівтаря хрест і статую ставлять обіч вівтаря. Співається гімн «Te Deum».

4. Кодекс канонічного права 1917 року (Codex Iuris Canonici) – перша сучасна кодифікація канонічного права Католицької Церкви латинського обряду, оприлюднена 27 травня 1917 року Бенедиктом XV буллою Providentissima Mater Ecclesia. Кодекс набув чинності 19 травня 1918 року.

5. Одая – загін для рогатої худоби поза селом.

6. Cиґнатурка – малий храмовий дзвін, який розміщується над пресвітерієм або на перетині центральної нави з трансептом на малій храмовій вежі.

7. Феретрон – процесійний двосторонній образ (ікона) або скульптура в римо- і греко-католицьких храмах.

Подав ієрм. Єронім Грім, ЧСВВ